Було ясно, що Вільям намагається наповнити Лемб-Хаус своєю присутністю, використовуючи незриму систему встановлення своєї влади, як це для себе визначив Генрі, уносячи незначні, але суттєві зміни в те, коли, скажімо, сідати за стіл і як подавати їжу. Вільям почав виводити із себе Бурджесса Нокса та інших домашніх слуг. Колись, доки Еліс не змусила його припинити, він навіть вимагав, аби у вітальні переставили меблі, та просив Бурджесса Нокса прибрати з камінної полиці деякі милі дрібнички, що йому не подобалися.
Генрі його уникав. Коли, бувало, випадала нагода зустрітися з Вільямом у горішній вітальні чи в нижніх кімнатах, він тихо й дипломатично виходив, залишаючи брата самого. Еліс і досі тінню ходила за чоловіком. Хоча вона тепер майже ніколи не перебувала з ним в одній кімнаті, завжди знаходила собі якесь заняття неподалік. Пеґґі ж, на противагу матері, занурилась у книжки, плавно переходячи від одного класичного роману до другого, третього і так далі. Вона взагалі не підводила б від них голови, якби тільки було можна. Дочитавши книжку Джейн Остен, вона взялася за «Жіночий портрет». Генрі здивувало і розсмішило, що її батьки вголос висловили своє несхвалення цього останнього її вибору, але наступного дня йому було приємно, коли племінниця похвалила книгу. Вона сказала, що надто захопилася романом, аби не дочитати його до кінця, і що просто пропустить речення чи й абзац, які будуть для неї надто важкими чи неприйнятними. А потім Пеґґі з гордістю додала, що вона — уже майже доросла. Коли ж Генрі сказав їй, що, у порівнянні з кузинами Еммет, які так погано говорять, вона є найдосконалішою леді з усіх, кого він знає, племінниця не зніяковіла, а спокійно подивилася йому в очі.
ГЕНРІ ЗГАДАВ, ЩО Вільям і в Лондоні, куди приїхав у межах своєї академічної відпустки, що її взяв того року, коли померла мати, оселившись разом із ним, виявляв таке саме дивне несхвалення його лондонського життя, постійно переставляючи різні предмети в помешканні. Тоді Генрі дозволив Вільямові коментувати його вчинки та диктувати, куди йому варто ходити, а куди — ні, і не перечив, коли брат узявся змінити все в його домі відповідно до власних потреб і смаків.
Пригадалося, як під час того тимчасового Вільямового перебування в його квартирі, з’ясувалося, що батькові залишилося зовсім недовго жити. Генрі згадав, як надійшла телеграма, в якій ішлося про те, що батьків мозок розм’як, після чого дуже чітко та наполегливо висловлювалося побажання, аби Вільям не повертався додому. Це було у грудні. Еліс — Вільямова дружина — жила у своєї матері, котра допомагала їй доглядати двох маленьких синів. А інша Еліс — Еліс Джеймс — разом із тітонькою Кейт доглядала за батьком. То був єдиний випадок, коли думки обох Еліс збіглися. Жодна з них не бажала Вільямового повернення. Але, з іншого боку, вони обидві хотіли, аби поруч був Генрі. У телеграмі йшлося про те, що батько може прожити ще не один місяць, отож, Вільямові, котрий усе одно покинув свій дім у Кембриджі, немає сенсу повертатися, бо це тільки призведе до більшого скупчення людей у невеличкому помешканні, адже Вільям не має лекцій у Гарварді й не знатиме, чим себе зайняти. Натомість, йому пропонувалося продовжити свою академічну відпустку в Європі, насолоджуватися вільним часом, установлювати нові зв’язки, безперешкодно писати та читати. Текст телеграми, як усвідомив Генрі, було складено вкрай розумно. Стверджуючи, що батьків мозок розм’як, обидві Еліс давали Вільямові зрозуміти, що він в останні батькові дні не зможе з ним обговорювати їхні, такі різні, погляди на питання людського духу та призначення душі і що вони, урешті-решт, так і не зуміють досягти щасливого для обох компромісу.
Генрі відплив до Нью-Йорка сам, а коли корабель пришвартувався, виявилося, що похорон відбувся того самого дня. Він фатально запізнився й тепер не мав іншого вибору, як тільки слухати розповіді про те, що батько відійшов тихо та мирно, оселитись у будинку, де щойно мешкала смерть, і прочитати батьків заповіт. У подальші роки він ніколи не дозволяв собі замислюватися про день батькового похорону, про те, чому було вирішено закопати Генрі Джеймса-старшого у промерзлу зимову землю, не чекаючи на Генрі, аби він був поряд, аби міг торкнутися батькового мертвого обличчя перш, аніж на труну опустили віко, хоча він уже був зовсім близько.