Смерть Вілкі наступного року, за якою не забарився і похорон Германа (найменшого сина Вільяма й Еліс, котрий помер іще немовлям), а потім і відхід сестри Еліс спричинилися до тривалої перерви в їхніх суперечках, а численні теплі та щирі листи, повні приязності та непідробного почуття, що їх упродовж років писала до Генрі Вільямова дружина, сприяли загоєнню душевних ран і відновленню дружніх братерських стосунків так само, як і багатомильний океанський простір Атлантики допоміг їм обом заспокоїтись і призабути образи.
АЛЕ ТЕПЕР, КОЛИ після батькової смерті минуло вже два десятиліття, у Лемб-Хаусі вогнище давньої суперечки між братами, здавалося, от-от розгориться з новою силою. Генрі міг продовжувати займатися власними щоденними справами; він мав свою роботу, своїх слуг, свої книги та постійне листування з друзями та видавцями. А Вільям перебував удалині від дому. Коли професор Джеймс виходив зі свого будинку в Кембриджі, щоб піти до Гарвард-Ярда[65], на нього дивилися з шанобою, що межує із зачудуванням, із ним усі віталися, відомість огортала Вільяма густим захисним покровом. Але ця слава не сягала Рая, і цей факт, на думку Генрі, дратував Вільяма дедалі більше, бо з часом брат узагалі відмовився виходити на вулицю. Але постійне перебування в замкненому просторі зробило Вільяма схожим на дикого звіра, посадженого у клітку, що тільки й має можливість ображено гарчати.
Якось увечері, коли Генрі вже збирався піднятися до своєї кімнати й шукав собі книжку для читання, у одній із кімнат першого поверху він побачив свою племінницю. Вона мала стурбований вигляд. Він подумав, чи не вплинув на стан дівчини поганий настрій її батька, і не на жарт занепокоївся. Душевність Пеґґі, а також її радісне передчуття Різдвяних свят якимось чином дещо розвіяли ту гнітючу атмосферу, що зависла над Лемб-Хаусом, Генрі почав убачати у племінниці чарівливу й інтелігентну юнку, котра могла б стати для нього джерелом світлої радості і навіть гордості. Коли він запитав, чи, раптом, нічого не сталося, вона спочатку не виявила бажання розповісти, чому зробилася такою апатичною і майже нещасною. Коли ж він поцікавився, чи не скучила вона за своїми братами та кембриджськими друзями, Пеґґі заперечливо похитала головою. А потім, доки Генрі подумки зважував необхідність уголос згадати про стан Вільямового розуму, племінниця раптом спитала, чи він не збирається написати продовження «Жіночого портрета». Пеґґі сказала, що й години не пройшло, як вона дочитала цю книгу. Генрі відповів, що написав цей роман двадцять років тому і давно вже про нього забув, тож не думає, що захоче писати до нього продовження.
— Чому вона повернулася? — запитала Пеґґі.
— Маєш на увазі, повернулася до свого чоловіка?
— Чому вона це зробила?
Лепті здавалася майже сердитою. Генрі сів навпроти неї і спробував подумати, знаючи, що нізащо у світі не повинен говорити, що коли вона стане старшою, то й сама зрозуміє, що деякі рішення, особливо ті, котрі стосуються обов’язку чи самоусунення, часто буває легше прийняти, ніж інші, які можуть здатися єдино правильними юній дівчині з багатою уявою.
— Будь-кому важко,— почав Генрі,— прийняти життєво важливе рішення, що вимагає стрибнути в невідомість. Ізабель, котра поїхала до Європи, залишивши в Олбані всю свою родину, а потім, попри загальні застереження і без подальших роздумів, вийшла заміж за Осмонда, ніби стрибнула в невідомість. Такі вчинки вимагають від нас хоробрості та рішучості, але, водночас, вони можуть і позбавити нас інших можливостей. Набагато простіше виявити хоробрість один раз, аніж бути сміливою все своє життя. У її випадку, вдруге зробити це виявилося неможливим. Подібні вчинки вимагають від нас сили волі та міцних нервів, яких ми часто не маємо, що вже й казати про Ізабель Арчер із Олбані.
Доки Пеґґі обмірковувала сказане дядьком, зверху, із кімнати, у якій спали Вільям і Еліс, почувся якийсь шум. Скидалося на те, що хтось із них упав із ліжка. А потім вони почули Вільямів голос, його крики та стогони, що супроводжувалися тихими вмовляннями та проханнями Еліс. Аж ось почулося, ніби хтось гупає чимось важким об підлогу. Пеґґі звелася на ноги й рушила до дверей, а Генрі жестом попрохав її зачекати й не поспішати з діями.
— Ні,— сказала вона, швидко обходячи дядька.— Мусимо негайно до них піднятися.
65
Гарвард-Ярд — частина кампусу (тобто — студентського містечка) Гарвардського університету.—