— А тепер,— відповів Ґосс,— я напишу про суперечності між батьком і сином, і, будьте певні, я не пожалію жодного з нас. Однак, мені доведеться знайти для неї зовсім інший стиль, а також виділити час на її написання, але не думаю, що ця книга додасть моєму батькові нових шанувальників.
— Це буде дуже сумною подією,— сказав Вільям.
— І, поза сумнівом, видатною книгою,— додав Генрі.
КОЛИ ВІЛЬЯМ ПОВЕРНУВСЯ з прогулянки, а Ґосс залишив їх десь за годину перед тим, як стало зовсім темно, він виявив Лемб-Хаус-клуб у повному складі. Еліс і Пеґґі сиділи на протилежних боках канапи й тихо читали при світлі лампи, що стояла на столику біля них. Бурджесс Нокс, узутий у свої найгірші черевики, заходив і виходив, підкидаючи в камін то нове поліно, то трохи вугілля, не даючи вогню згаснути. Фіранки було опущено. Генрі сидів у фотелі біля каміна з біографією Наполеона.
— Зимовий день минув і настала зимова ніч,— сказав Вільям.
— Зранку,— сказала Еліс,— мусимо написати ще одного листа хлопцям. Думаю, вони дочекатися не можуть, коли ми повернемося додому.
— Я не хочу більше писати ніяких листів,— сказала Пеґґі.
— Це — нове правило нашого клубу, щоб тебе вибачали,— сказав Генрі.
Вільям вийшов із кімнати, а потім повернувся, тримаючи книгу.
— Саме про це для нас і мріяла наша мати,— сказав Генрі.
— Щоб ми всі закінчили життя в Англії? — запитав Вільям.
— Ні,— відповів Генрі, усміхаючись.— Вона завжди мріяла, щоб ми отак сиділи, насолоджуючись кожен своєю книгою, а вони б із тітонькою Кейт займалися рукоділлям, щоб годинами не було інших звуків, окрім шурхоту сторінок.
— Генрі, а хіба цього ніколи не було? — запитала Еліс.
— Ніколи,— відповів Генрі.— Наш батько починав суперечку чи твій чоловік що-небудь перекидав, або найменші починали сваритися.
— А ви, дядечку Генрі,— поцікавилася Пеґґі, піднімаючи очі від своєї книжки,— що робили ви?
— А я мріяв про старий англійський будинок, де палатиме вогонь і нічого не перекидатиметься.
— Я промовчу, якщо це тебе заспокоїть,— сказав Вільям.— У будь-якому разі, дні, коли я щось перекидав, уже давно минули.
У міру того, як спливав час, наближаючи глибоку ніч, вітер міцнішав, змушуючи вікна деренчати. Пеґґі, котра мало не фанатично вчитувалася в кожне слово, скулилася біля своєї матері, яка відклала книжку вбік і дивилася на вогонь. Вони повечеряли у вітальні, куди їм подали їжу на тацях. Після того як Бурджесс Нокс прибрав посуд, Генрі розлив напої для Вільяма й Еліс, а для Пеґґі знайшовся шоколад. Вільям повернувся до своєї книги й, читаючи, робив нотатки. Їм було чутно, як його олівець шурхотить ковзаючи об папір. А з плином часу кожний настільки заглибився у свою книжку чи поринув у власні думки, що ніхто й не помітив, що Вільям спить, аж доки він не захропів.
— Треба підкласти дров у вогонь,— прошепотів Генрі,— але тільки так, аби його не розбудити.
Еліс гірко зітхнула.
— Уже пізно,— сказала вона.
— Правила дозволяють мені залишитись,— сказала Пеґґі.
— І дозволяють Вільямові хропіти,— тихо додав Генрі,— якщо це йому до вподоби.
ДО ЧАСУ, КОЛИ Вільямова родина зібралася від’їжджати, попередньо знайшовши для себе місце на півдні Франції, у м’якшому кліматі якого вони збиралися провести найхолодніші місяці, Пеґґі прочитала ще кілька романів Діккенса і, як помітив Генрі в день від’їзду, не могла розлучитися з «Девідом Копперфільдом»[68]. Генрі запевнив племінницю, що їй зовсім не треба поспішно гортати сторінки, бо вона може взяти роман із собою, як і будь-які інші книги з його бібліотеки, щоб спокійно насолоджуватися ними у Франції, окрім його улюбленої двотомної біографії Наполеона, з якою його ніщо не в змозі розлучити, аж доки він не закінчить останньої сторінки.
Після сніданку, побачивши книги, що їх Пеґґі вирішила взяти із собою, Вільям розсміявся.
— На оцій Генрі впіймався,— сказав він.
Пеґґі глянула на Генрі.
— Його було відіслано до ліжка в нашому тодішньому домі на Чотирнадцятій вулиці,— сказав Вільям,— тому що наша з ним двоюрідна сестра приїхала з Олбані і привезла із собою перше видання «Девіда Копперфільда» і збиралася читати його вголос, а наша мати вважала, що ця книга не годиться до читання у присутності маленького хлопчика. Але, замість того, щоб зробити, як було сказано, він сховався.
— А ти що зробив, татку? — спитала Пеґґі.
— Я не був аж таким маленьким хлопчиком,— сказав Вільям.
68
Мається на увазі «Життя Девіда Копперфільда, розказане ним самим» — багато в чому автобіографічний роман Чарльза Діккенса, опублікований у 1849 р.—