— Він був на цілий рік старшим,— зауважив Генрі.
— І що, вона читала вголос?
— Так, і це було дуже драматично, бо вона імітувала голоси всіх героїв. Аж раптом співчутливі схлипи почулися з кутка кімнати, де Генрі слухав оповідь і не витримав суворості Мердстонів[69], за що й мусив бути як слід покараний. Він був малим плаксієм.
— А ти не плакав, татку?
— У мене кам’яне серце,— сказав Вільям, а потім долонею торкнувся грудей і усміхнувся дочці.
Генрі пригадав ту кімнату в Нью-Йорку, де було прочитано розділ із «Девіда Копперфільда», її заважке вмеблювання, усі ті екрани та скатерки з пацьорками, а також материн голос, не кузинин, а, чомусь, саме материн, як вона йшла до нього через кімнату, як обома руками обійняла його, коли виявилося, що її маленький хлопчик плаче. Це все так яскраво постало перед його очима, ніби між тим далеким вечором і сьогоднішнім ранком не було ніяких часових бар’єрів. Він знав, що Пеґґі та подія видається дуже давньою, і відчував, що й для Вільяма вона вже давно відійшла в минуле. Брат оповів цю історію так, наче її в родині розповідали роками, витягши її на білий світ так само легко й весело, як зараз він узявся за валізи. Генрі вийшов із їдальні й задивився на те, як Вільям готується до від’їзду. Генрі похитав головою і гірко зітхнув.
Еліс залишила Бурджессу Ноксу п’ять фунтів, а той подивився на Генрі таким поглядом, начебто хотів сказати, що це — забагато.
— Візьміть їх,— сказав йому Генрі.— Моя зовиця походить із дуже заможної родини.
Бурджесс ішов попереду, штовхаючи возика, за ним крокували Генрі та Вільям, Еліс і Пеґґі — троє його гостей, які пробули в Раї достатньо довго для того, щоб деякі місцеві жителі забажали тепло з ними попрощатися. Раптом до Генрі дійшло, що Вільямові нетерпеливиться швидше поїхати геть і що він завжди був таким, нетерплячим, відкритим до всього незвіданого, готовим до нових пригод, навіть якщо вони полягали тільки в тому, аби перейти до іншої кімнати чи просто змінити своє сидяче положення на стояче. Коли вони були ще дітьми, Вільям завжди швидко перегортав сторінки ілюстрованої книжки, не даючи Генрі можливості як слід роздивитися кожну картинку, а потім відмовлявся повертатися до початку. Однак, дуже скоро це заняття йому набридало і Вільям біг надвір, залишаючи Генрі наодинці з ілюстрованою книжкою, і тоді він досхочу милувався картинками, а потім підходив до вікна, щоб подивитися, чим там займається Вільям.
Вони їхали до Дувра, а потім — до Франції. Коли підійшов потяг, Генрі помітив, що родичі не знають, чи їм усміхатися, чи сумувати. Пеґґі, він це напевно знав, не могла дочекатися можливості знову зануритись у свою книгу. Він допоміг їй увійти до вагона і знайшов для племінниці місце біля вікна, а потім відступив назад, аби не перешкоджати завантаженню їхнього багажу, спостерігаючи за тим, як Еліс не дозволяє Вільямові піднімати важкі валізи. Генрі міцно обійняв Еліс і Вільяма перед тим, як вийти з вагона. Вони з Бурджессом дивились, як зачиняють важкі двері.
Тепер Лемб-Хаус знову належав тільки йому. Він ходив будинком, насолоджуючись тишею і порожнечею. Потім привітався з шотландцем, котрий чекав, готовий до початку щоденної праці, але Генрі потрібно було ще якийсь час побути на самоті. Він піднявся й опустився сходами, зайшов до всіх кімнат, наче й вони теж, принаймні, Генрі так зараз уявлялося, були промовистим свідченням невідворотно втраченого минулого, начебто кожна з них була копією тієї кімнати з екранами, скатерками з пацьорками та темними кутками, а також була своєрідним привидом і всіх інших кімнат, через вікна яких він дивився на світ, тож, усі їх необхідно було запам’ятати, перенести на папір, утримати для вічності.
Слова вдячності
Працюючи над цим романом, я багато в чому покладався на низку книжок, присвячених Генрі Джеймсу та його родині, що були для мене неймовірно корисними. До них належать: П’ятитомна біографія Генрі Джеймса, написана Леоном Еделем, і видані ним же листи та нотатники письменника; «Генрі Джеймс. Уява генія» Фреда Каплана; «Генрі Джеймс. Молодий майстер» Шелдона М. Новика; «Джеймси: історія родини» Р. Б. В. Левіса; «Еліс Джеймс: біографія» Джін Страус; «Біографії зруйнованих доль: Вілкі та Боб — брати Вільяма, Генрі та Еліс Джеймсів» Джейн Маер; «Батько: життя Генрі Джеймса-старшого» Альфреда Гебеґґера; «Приватне життя Генрі Джеймса: дві жінки та його мистецтво» Лінделла Ґордона; «Метафізичний клуб» Льюїса Менанда; «Еліс Джеймс: життя у листуванні», за редакцією Лінди Андерсен; «Amato Ragazzo: Lettere a Hendrik С. Andersen», за редакцією Розелли Мамолі Цорці; «Вільям і Генрі Джеймси: вибране листування» за редакцією Іґнаса К. Скріпскеліса й Елізабет М. Берклі; «Любі і щедрі подруги: листи Генрі Джеймса до чотирьох жінок», за редакцією Сьюзен Б. Ґантер; «Легенда про майстра», складена Саймоном Новеллом-Смітом.
69
Мердстон — вітчим Девіда Копперфільда, котрий разом зі своєю сестрою постійно знущається над маленьким головним героєм роману.—