Увагу Генрі привернула мовчазна, смертельна туга, що читалась у її погляді. Непорушність дівчинки йому здалася свідченням того, що вона налякана й готова слухатися. Генрі стало цікаво, що такого показав її співрозмовник зі свого вікна.
Він узяв своє пальто, що висіло на вішаку біля дверей. Хіба можна було відмовитися від можливості побачити всю сцену на власні очі? Генрі планував прогулятися за ріг будинку й, ніби ненароком, подивитися на горішні вікна, щоб не пропустити нічого цікавого. Йому здавалося, що той, хто стоїть біля вікна, побачивши його, одразу ж сховається. Він уважав, що будь-кому, хто з теплого будинку спостерігає за дитиною, що сама гуляє надворі в такий холод і в такому стані, має бути соромно. Генрі дійшов до вхідних дверей, ні з ким не зустрівшись.
Стало ще холодніше, і він тремтів, обходячи будинок. Біля рогу Генрі на мить затримався, а потім рвучко вийшов на галявину й одразу ж подивився на вікна горішнього поверху, навіть не пересвідчившись у тому, що Мона нікуди не зникла. Проте за вікнами нікого не було, він не помітив навіть тіні, що сахнулася б від скла. Натомість прямо перед ним була Мона в синьому капелюшку та застебнутому на всі ґудзики пальті. Поруч із нею була її няня. Вона за руку підвела дівчинку до Генрі. Він швидко привітався з обома й поспішив геть. Обернувшись назад, побачив, що няня щось лагідно говорить дитині, а та дивиться на неї задоволено й усміхається, вочевидь, нічого не потребуючи. Генрі ще раз обдивився всі вікна, але звідти ніхто не спостерігав.
ПРОХОДЯЧИ ПОВЗ ВЕЛИКУ ЗАЛУ, він побачив, що слуги вже працюють: сервірують столи, розставляють свічки, прикрашають кімнату. Хеммонда серед них не було.
Пізніше Генрі вдруге сказав леді Волслі, що не вдягатиме ніякого костюма, бо — не лорд і не чепурун, а простий писака. Вона відповіла, що в такому разі, він буде на балу білою вороною, адже всі леді, як і всі джентльмени, прийдуть у костюмах.
— Ми вважаємо вас другом, містере Джеймсе,— промовила вона.
Але вимовляючи це, вона на мить зупинилась, наче вагаючись, чи не додати ще чогось, що спало їй на думку, та вчасно прикусила собі язика. Він уважно дивився на неї доти, доки господиня не зніяковіла й відвела очі. Тоді Генрі сказав, що наступного ранку поїде.
— А Хеммонд? Хіба ви за ним не сумуватимете? — запитала вона, намагаючись повернути розмові грайливу тональність.
— Хеммонд? — перепитав Генрі.— Ну так, служник. Дякую, він був неперевершеним.
— Він — завжди такий серйозний, а ввесь минулий тиждень ходив усміхнений.
— Знаєте,— сказав Генрі наостанок,— мені страшенно бракуватиме вашої гостинності.
Він постановив не говорити з Вебстером того вечора, навіть якщо доведеться постійно його уникати. Проте, щойно Генрі дорогою на бал підійшов до сходів, наштовхнувся на Вебстера, котрий, явно на нього чекав. Молодий чоловік був у костюмі мисливця, на думку Генрі, занадто бундючному та до смішного пишному.
— Не знав, що ми з вами маємо спільних друзів,— сказав Вебстер.
Генрі вклонився.
— Зранку я вас шукав,— продовжив Вебстер,— бо маю виконати доручення від містера Вайлда, Оскара Вайлда, котрий передає вам найщиріші вітання. Нарешті, каже він, отримав можливість це зробити, бо досі ніяк не вдавалося з вами поговорити. Він страшенно хотів би бути присутнім на сьогоднішньому балу. Звичайно, він був би чудовим доповненням, адже її світлість йому дуже симпатизує. Ясна річ, його світлість не дозволив би йому з’явитись, адже, цілком зрозуміло, не хоче його бачити поблизу свого полку.
Вебстер замовк і повернувся до сходів, пропускаючи Генрі вперед. Але той не поворухнувся.
— Звичайно, містер Вайлд дуже зайнятий у театрі. Він пише мені, що ваша п’єса, ніби навмисно, вийшла, щоб забезпечити його виставі шалений успіх. Удруге в цьому сезоні. Він, схоже, з цього радіє. Пише, що ваша оспівувала якогось ченця. Моя дружина каже, що всі ірландці є природженими письменниками, що це дуже легко в них виходить. Вона просто обожнює містера Вайлда.