Увечері він був ні на що не здатний, а вночі погано спав. Ні з ким не бачився, крім власних слуг, але ті розуміли, що його ліпше зайвий раз не турбувати.
Прем’єру його п’єси «Ґай Домвілль» про заможного спадкоємця, котрий мусить зробити вибір між продовженням традицій католицької родини та усамітненням у монастирі, заплановано на п’яте січня. Усі запрошення вже розіслано, і багато хто вже відповів, що вдячно їх приймає. Александр — режисер і виконавець головної ролі — мав добрі зв’язки серед театралів і забезпечив акторів дорогими костюмами, що достовірно відтворювали дух XVIII ст., коли відбувалося дійство. І все ж таки, попри своє захоплення товариством акторів і світлом рампи, попри щоденні зміни та невеличкі зрушення в постановці, він зауважував, що не створений для театру. Сідаючи за письмовий стіл, він важко зітхав, так хотілось аби це був звичайний письменницький день, коли можна перечитати написане вчора, провести весь ранок у неспішному редагуванні, а потім усю пообідню пору писати щось нове. Та він розумів, що цей настрій швидко зміниться: щойно в кімнаті запалять світло, він знову бачитиме театр єдиною втіхою свого життя, знову зненавидить незайманість порожнього аркуша. Генрі здалося, що середній вік зробив його примхливим.
Відвідувачка прийшла рівно об одинадцятій. Її лист був дуже коректним і наполегливим, і він не зумів відмовити. Вона писала, що невдовзі назовсім виїде з Парижа і це буде її останній візит до Лондона. У її тоні звучали дивна приреченість і остаточність, зовсім невластиві її натурі, що змусило його розхвилюватись і зважити на серйозність її становища. Він не бачив цю жінку протягом багатьох років, але отримував від неї листи і, звичайно ж, до нього доходили звістки про неї. Однак того ранку, перебуваючи під впливом свого сну і переживаючи за п’єсу, він сприймав її просто як іще одне ім’я, записане у щоденнику; пам’ять про давнішні події, пов’язані з її образом, і сам він, уже давно геть зів’яли.
Та коли вона ввійшла до кімнати, старече лице тепло всміхається, велике кістляве тіло рухається повільно й обережно, вітання — такі радісні, відкриті та зворушливі, голос звучить так співучо й тихо, майже пошепки, він легко забув про репетицію, яку пропустив, і про саму п’єсу. За ці роки він зовсім відвик від своєї прив’язаності до цієї жінки й тепер ніби повернувся в ті роки, коли йому було трохи за двадцять і він мешкав у Парижі в компанії французьких і російських письменників.
У подальші роки примарні тіні тих, хто не зумів, а може й не планував, досягти успіху, почали його цікавити не менше, ніж постаті відомих людей. Сьогоднішня відвідувачка була дружиною князя Оболенського. Князь мав репутацію суворого відлюдника, доля Росії та власне високе призначення вигнанця його цікавили більше, ніж салонні задоволення та гламурне оточення. Княгиня теж була росіянкою, та майже все життя прожила у Франції. Навколо цього подружжя завжди точилися балачки, пересуди, постійно були якісь припущення та натяки. Він уважав це даниною часу та місцю. Здавалося, кожен його знайомий цікавиться цими людьми, напевно, їх приваблювала аура іншого життя: наполовину явного, наполовину таємного, про що можна було здогадуватись, але не вільно говорити вголос. Коли він жив у Парижі, усі навколо вдивлялись у лиця інших, шукаючи прихованих свідчень, уважно дослухалися до розмов у бажанні почути найменший натяк на щось іще. У Нью-Йорку чи Бостоні такого не було, та й у Лондоні, коли він туди переїхав, теж люди дозволяли собі жити відкрито, без ніяких секретів, якщо, звичайно, не хотіли створити довкола себе атмосферу нарочитої таємничості.
Генрі пам’ятає, як одразу по приїзді до Парижа був шокований тамтешньою двоїстістю культурного товариства. Саме таке враження виникло в нього від споглядання всіх тих жінок і чоловіків, які під уважним оком романістів легко відмовляли собі в тому, що їм найдужче подобалося.
Йому ніколи не подобались інтриги. Але він волів знати чужі секрети, бо незнання означало б, що він геть усе пропустив. Але сам він ніколи нічого цікавого не викрив і навіть жодного разу не зумів розпізнати момент, коли новина починала курсувати товариством, яке миттєво пожвавлювалось, охоплене тривожною піднесеністю. Відвідувачі паризьких літературних салонів скидалися на гравців «Віриш, не віриш?», які постійно переповідають сенсації, прикидаючись, що самі в них не вірять. Він про все дізнавався саме від них.