За ними ховалася дівчинка Мона, убрана інфантою Веласкеса, у сукні, що в п’ять разів була за неї більшою. Мона заледве пройшла за поріг і зупинилась, дивлячись у віддалену стіну навпроти себе, відмінно граючи роль принцеси, королівська гідність якої не дозволяє дивитися вниз і навколо. Дівчинка мило всміхалась, а гості плескали в долоні, засвідчуючи її успіх і те, що вона стала найбільшим сюрпризом, знахідкою вечора.
І знову Генрі стурбувала показна жіночність маленької дівчинки, її готовність виступити об’єктом загального захвату. Він пошукав серед присутніх іще когось, хто б, як і він, не схвалював цього неприродно раннього розвитку дитини, цієї тривожної готовності зіграти на публіку. Але всі мали невинний і радісний вигляд.
Коли Генрі повернувся, щоб заговорити з дамою ліворуч, то не впізнав її. На леді була велика руда перука іноземного вигляду, обличчя було розмальоване до невпізнанності, а головне, вона не розмовляла. Та варто було їй заговорити, він одразу ж упізнав ту жінку з дублінської фортеці, зігноровану подружжям Волслі.
— Містере Джеймсе, тільки не запитуйте, чи я маю запрошення,— прошепотіла вона,— бо я його не маю. Мій чоловік, що перестав зі мною розмовляти, зараз сидить і супиться, мов сич, у фортеці. Та лорд Хотон, якому не до душі будь-яка неґречність, наполіг на тому, щоб я поїхала та щоб інші леді допомогли мені з костюмом і зробили моє обличчя невпізнаваним.
Вона огледілась, перевіряючи, чи ніхто не чує.
— Мій чоловік каже, що ходити треба тільки туди, куди тебе запрошують, але ця ідея з карнавальними костюмами стирає всі правила.
Генрі побоювався, як би сусіди не почули її слова, тому був змушений торкнутися руки своєї співрозмовниці, щоб вона трохи стишила голос.
Мона стала центром загальної уваги, найбільш шанованою гостею. Містер Вебстер крутився навколо неї, постійно виголошуючи на її адресу улесливі зауваження та двозначні компліменти. Леді Волслі, котра сиділа недалеко від свого чоловіка, світилася радісним збудженням.
Хеммонд рухався залою із пляшкою в руці й наповнював келихи. Він залишався спокійним і врівноваженим незалежно від того, скільки роботи мав. Генрі відчув, що цей хлопець має найкращий із усіх присутніх у цій залі характер.
Генрі не танцював, але якби надумав, то довелося б танцювати з Моною, бо це робили всі джентльмени. Коли закінчувався один танець, на дівчинку вже чекав наступний партнер. Поводячись із нею, як із дорослою, та фліртуючи, подумав Генрі, чоловіки беруть її на кпини. Вони зовсім не зважають на те, що Мона є лише вбраною по-дорослому дитиною, котрій уже час до ліжка. Генрі спостерігав за Хеммондом, який дивився на дівчинку, і розумів, що капрал, імовірно, є в цьому домі єдиною людиною, що без особливої радості сприймає Монині розваги.
Генрі переважно стояв один або з кількома іншими джентльменами та спостерігав за танцями, дивився, як опливають свічки, як сукні та перуки починають здаватися кричущо вульгарними, як червоніють щоки танцюючих і як оркестр починає звучати втомлено. Раптом йому закортіло, щоб тут з’явився іще один американець, бажано з Бостона, котрий би зрозумів або хоча б не заперечив дивну неприродність усього, що тут відбувається.
Англійці в Ірландії. Цей дім є оазою серед довколишнього хаосу та повсюдної вбогості. Подружжя Волслі привезли із собою буквально все: столове срібло, манери і навіть гостей. Лорд Волслі подобався Генрі, котрий не хотів його судити надто прискіпливо. Але співвітчизник, вихований на ідеалах свободи, рівності та демократії, був зараз, як ніколи, бажаним. Уперше за багато років Генрі відчув себе надзвичайно самотнім у цій чужій країні, чужинцем, який так боїться помилитись у трактуванні іронії, якихось дрібних нюансів, манер і, звичайно ж, вимог моральності, що не міг узяти участь у загальних розвагах.
Прокинувшись від цих міркувань, Генрі побачив перед собою Хеммонда, який випромінював ту саму доброзичливу симпатію, що й упродовж усього вечора. Він був надзвичайно красивим. Генрі взяв із таці склянку води й усміхнувся Хеммонду, та жоден із них не промовив і слова. Дуже ймовірно, подумав Генрі, що вони більше ніколи не зустрінуться.
А на іншому боці зали Мона сиділа на колінах у Вебстера. Він тримав її за руки і чукикав. Генрі всміхнувся, уявивши, як на цю більш ніж повчальну сцену відреагував би його співвітчизник. Аж ось Вебстер упіймав його спостережливий погляд — і безтурботно знизав плечима.