Подумки вибудовуючи різні варіанти оповідання, що можна написати на основі почутої від архієпископа історії, Генрі впіймав себе на тому, що думає про загадкову присутність Еліс у цьому світі. Перед очима промайнули сцени, де сестра виявляла меткий розум і чутливість до образ. Він не був знайомий з іншими дівчатками, тому, уявляючи свою маленьку героїню, викликав до життя неспокійний дух своєї сестри.
Пригадалася сцена, коли Еліс було, мабуть, шістнадцять. Це сталося під час одного з тодішніх довгих обідів, коли за столом сиділо лише двоє гостей, і хтось розводився про існування життя після смерті, про зустріч із померлими родичами та про те, чи взагалі це можливо. А потім хтось із гостей, а може то була тітонька Кейт, запропонував помолитися за те, щоб у наступному житті зустрітися з тими, кого любимо. Раптом Еліс голосно заговорила, привернувши до себе загальну увагу.
— Не треба таких молитов,— сказала вона.— Звертання до тих, із ким можна зустрітись у потойбічному житті, змушує мене тремтіти від жаху. Це — порушення їхньої святості. Це є чимось на зразок зазіхання на свободу волі, тому я проти подібних речей.
Вона говорила, як тітка Емерсона[8], як хтось, хто розуміється на філософії життя та смерті, як хтось, хто славиться незалежністю та глибиною думки. Родичі знали, що Еліс мала гострий розум і почуття гумору, однак усі розуміли, що їй доведеться приховувати ці свої якості, якщо Еліс бажає не вирізнятися з-поміж ровесниць.
Та в Еліс були друзі, до неї приходили в гості і кликали на прогулянки. Вона навчилася поводитись, як двоюрідні сестри, котрі приводили із собою товаришів. Але Генрі помітив, як вона змінюється, коли до кімнати входить якийсь хлопець. Еліс не почувалася розслаблено й насилу втримувалася від розмов. Вона ставала надто говіркою, фонтануючи сумішшю нонсенсів і парадоксів. Це викликало жахливе відчуття нав’язливості та нарочитості. Генрі бачив, що такі світські виступи виснажують Еліс.
Навіть родинні застілля іноді ставали для неї випробуванням, коли Боб і Вілкі навчилися кпити із сестри, залишаючи її беззахисною. То були роки великих зрушень, коли їхній батько повіз сім’ю через Атлантику в пошуках чогось незрозумілого дітям, що, напевно, відволікало його від власних пристрастей і нав’язливих страхів. Їх тягали від міста до міста, швидко змінюючи готелі та приватні помешкання, віддаючи то до школи, то до приватних учителів. Вони вільно спілкувались французькою і постійно почувалися чужинцями. Усі п’ятеро опинилися осторонь від ровесників; вони знали набагато більше, але й, водночас, набагато менше, ніж інші діти їхнього віку. Вони знали більше про заможність, про історію, про європейські міста, знали більше про самотність і невпевненість, про самостійність і незалежність. Але набагато менше було їм відомо про Америку, про зв’язки та стосунки, будування яких так багато важило для їхніх однолітків. У ті роки вони навчилися покладатися одне на одного, спілкуючись між собою тільки їм зрозумілою мовою, надаючи одне одному підтримку та допомогу. Вони були схожими на старе обнесене стіною середмістя. Ніхто, хай якою сильною була навала, не міг зруйнувати їхньої оборони. А Еліс, навіть коли виросла, залишилася за тими стінами.
Насправді, Генрі не пам’ятав того, як Теккерей приходив до них обідати в Парижі. Хоча й пригадував, як бачився з ним за інших обставин. Цю історію розповідали знов і знов, і всі члени родини, включно з матір’ю, котра зазвичай була стриманою й обережною у висловлюваннях, вважали за потрібне переповісти це кожному гостю.
Еліс тоді було, мабуть, вісім або дев’ять років. Вона сиділа поруч із романістом, і Генрі знав, що це було для неї непросто. Вона нервувала через кожен свій жест або доторк ножа та виделки до смачних шматків їжі на своїй тарілці. Увесь час вона переживала з приводу того, що про неї подумає визначна людина. Генрі знав, що в такі моменти її пульс прискорюється, і бажання справити гарне враження стає всеосяжним, опановуючи свідомість і віднімаючи всі сили.
Він не пам’ятає, щоб Еліс тоді носила кринолін, але в історії на цьому наголошувалося. Теккерей повернувся до неї й почав розглядати вбрання.
— Кринолін,— вигукнув він.— Ніколи б не подумав, така юна і така розбещена.
Зауваження, може й задумане по-доброму в’їдливим, сприйнялося сестрою як болючий докір. Увесь подальший час Еліс почувалася присоромленою, мовби щойно було викрито якусь її погану рису. Генрі бачив, як заскочена цим раптовим зауваженням сестра безпомічно усміхається. Тільки він розумів, як їй було боляче, та жодного разу не спинив родичів, які знов і знов переповідали цю історію, особливо радіючи, коли Еліс була при цьому присутня, адже йшлося про її спілкування з одним із найбільш визначних романістів століття.
8
Ральф Волдо Емерсон (25.05.1803—27.04.1882) — американський есеїст, поет і філософ, один із найвидатніших мислителів і письменників США. У своєму есе «Природа» (1836) Емерсон першим висловив і сформулював філософію трансценденталізму. Вихованням Ральфа займалася його тітка, Мері Моді Емерсон, яка керувала його читанням, гострила його розум.—