Із усіх Вільям був найстаршим і найменше вразливим. Здавалося, постійні подорожі та розлуки зовсім не впливають на нього. Він був фізично сильним і користувався успіхом у своїх однолітків у школі. Він ніколи не сумнівався у своєму праві брати участь у будь-якій забаві. Йому страшенно подобалося кричати та зчиняти гамір; йому подобалися галасливі компанії. Вільям полюбляв грюкати дверима та займатися спортом. Ніхто й не підозрював про його залюбленість у книги, напевно, він і сам про неї не здогадувався, доки не почав сміливо дискутувати з батьком. Він це робив із таким смаком і частотою, що вже в підлітковому віці майстерно грав словами та фразами, вибудовуючи з них стрункі конструкції доводів і аргументів.
Еліс намагалася не відставати від Вільяма: бути жінкою всіх часів, француженкою з XVIII ст., яка веде щоденник. Якось мати заговорила про те, як глибоко вразив Неда Ловелла опис Бостона в новому романі Ховеллса. Еліс, явно, щось хотіла сказати, тож усі повернулися до неї. Вона не знаходила слів, лице її палало.
— Ох, бідненький,— затинаючись, вигукнула вона.— Якщо його так сильно вражає якийсь роман, то що ж він почуватиме з приводу пограбування Риму чи, тим паче, флірту власної дружини?
І знов усі заніміли. Мати зробила рух, ніби збирається встати із-за столу. Решта в німому здивуванні дивилися на Еліс. Вільям не усміхнувся до неї. Сестра опустила очі. Вона неправильно зрозуміла ситуацію, і всі відчули, що вона може справляти жахливе враження на оточуючих і що їй буде важко знайти своє місце у світі.
Образ тієї Еліс назавжди залишився в пам’яті Генрі; його інтригувала невідповідність між її внутрішнім світом із усіма його таємницями та призначеним їй майбутнім. Коли лондонська зима почала відступати, а дні подовшали, він так і не розпочав роботу над романом, а лише робив нотатки для оповідань і робив накиди якихось початків. Передчасна смерть сестри не відпускала Генрі, деталі її дивного життя наздоганяли його в найменш відповідні хвилини, додаючи болісності спогадам про минуле.
І ще він пригадав один вечір, коли сестрі було вже, мабуть, вісімнадцять або дев’ятнадцять. Генрі тоді прийшов додому з якоюсь новиною, можливо, стосовно прослуханої лекції чи чогось, що він щойно опублікував. Це мало зацікавити батька. Сповнений райдужних надій, він пройшов у передпокій, де одразу ж наштовхнувся на тітоньку Кейт, яка попередила, що Еліс погано почувається.
Сидячи внизу, Генрі чув, як на горі кричить сестра. Батьки були з нею, а тітка раз у раз піднімалася сходами, щоб постояти під дверима Еліс або зазирнути до неї, щоб потім спуститися донизу й наполоханим тоном переповісти Генрі новини. Він не пам’ятав точних слів, якими тітонька Кейт описувала сестрину проблему. «Із Еліс стався напад» чи, може, «Еліс страждає від нервів», але того вечора батьки по черзі спускалися до нього на розмову, і Генрі зауважив, якими схвильованими перед появою нової проблеми вони були. Знервована дочка та її дивна хвороба вимагали виявити всю батьківську приязнь і все терпіння, на яке вони були здатні.
Уночі сестрине хлипання не стихло, хоча Генрі й знав, що її заспокоюють і обіймають. Сидячи у напівтемній вітальні, він також помітив, що мати, яку Еліс так часто не підпускала до себе вдома з якихось тільки їй відомих міркувань, тепер, на короткий час виходячи до сина від дочки, котра так сильно її потребувала, здавалася навіть трохи вдоволеною таким станом речей.
Ніщо не було таким, як здавалося. Генрі уявив собі гувернантку, надзвичайно милу, розумну та компетентну, сповнену щирих намірів упоратися зі своєю місією: гарно виховати хлопчика і дівчинку. Саме так її описав архієпископ. Але в нього були ще згадки про матір і тітоньку Кейт, які ввійшли до вітальні, де він сидів, одна з них тримала в руках лампу, тож було видно, які вони виснажені та стурбовані. Губи матері були стиснутими, але очі горіли і щоки пашіли. Обидві жінки сиділи з ним, доки приглушені крики Еліс чулися згори. На своїх стільцях вони здавалися насупленими та готовими виконати свій обов’язок, але й живішими та діяльнішими, ніж за всі роки на пам’яті Генрі.
А ще він пригадав, як пізніше був у Женеві з Еліс і тітонькою Кейт, коли вже ніхто з них не наважувався зізнатися собі чи Еліс, що її стан уже зробився майже некерованим. Вони намагалися знайти назву її недузі й найвідповіднішим, що знайшла мати, було непідробна істерія. Генрі усвідомив, що сестрину хворобу неможливо вилікувати, бо Еліс плекала її, загравала з нею, мов із гостем, у якого була таємно закохана. У Женеві, під час подорожі Європою, сторонньому спостерігачеві, а часом і самим собі, вони видавалися поодиноким прикладом представників Нової Англії, котрі розумним і чутливим оком убирають краєвиди та оглядають історичні пам’ятки старого світу перш, ніж почати статечне життя. Тоді Еліс, схоже, була найщасливішою, найдотепнішою, ущерть повною надій на майбутнє.