Генрі пригадав, як вони втрьох гуляли біля озера, якщо тітка Кейт була впевнена, що Еліс гарно відпочила зранку.
— У підручнику з географії,— сказала якось Еліс,— ніде не написано, що на озері бувають хвилі. Усю поезію треба переписати.
— Із чого почнемо? — запитав Генрі.
— Я напишу Вільяму,— відповіла Еліс.— Він підкаже.
— Люба, ти мусиш щодня гарненько відпочивати, а не писати так багато листів,— сказала тітка Кейт.
— А як іще мені з ним спілкуватися? — спитала Еліс.— Ходити пішки — більш виснажливо, ніж писати листи, і все це свіже повітря, клянуся, доведе мене до смерті.
Вона вибачливо всміхнулася до тітки, яка, на думку Генрі, зовсім не здавалася розвеселеною згадкою про смерть.
— Легені полюбляють готелі,— додала Еліс.— Вони просто мріють про них, особливо про вестибюлі та сходи, а ще про ресторан і спальню, якщо там є гарний краєвид і зачинені вікна.
— Не біжи, моя люба,— сказала тітонька Кейт.
Генрі дивився на Еліс, яка обмірковувала наступне зауваження, що мало на меті звеселити брата і роздратувати тітку. Але що довше вони йшли, то глибше у власну мовчазність занурювалася сестра, лише іноді згадуючи про супутників.
— Серце,— по якомусь часі продовжила Еліс,— надає перевагу гарному й теплому потягу, а мозок, звичайно ж, вимагає океанського лайнера. Я мушу написати про все це Вільяму, щойно ми повернемося до готелю. Тітонько, люба, ходімо швидше, повільний крок є анафемою пам’яті.
— Якби Дороті Вортсворт,— зауважив Генрі,— говорила подібні речі своєму братові, його вірші, гадаю, були б значно кращими.
— А хіба Дорогі Вортсворт не була поетовою дружиною? — запитала тітонька Кейт.
— Ні, дружиною була Фанні Брон[9],— Еліс пустотливо усміхнулася до Генрі.
— Не біжи так, моя люба,— повторила тітонька Кейт.
Увечері Генрі помітив, що Еліс спустилася до столу особливо ретельно вбраною та зачесаною. Він тоді подумав, що все для неї могло скластися інакше, якби сестра була визначною красунею чи не такою розумною, чи просто не єдиною дочкою в родині, чи, може, якби її дитинство не було таким невпорядкованим.
— От якби ми втрьох могли об’їхати весь світ, зупинятись у гарних готелях, писати додому, коли хтось із нас зауважить щось смішне,— сказала Еліс.— Якби можна було так провести все життя.
— Ні, не вийде,— відповіла тітонька Кейт.
Наскільки пригадував Генрі, тітка Кейт завжди грала роль суворої, але доброї до них гувернантки, котра взяла на себе виховання двох сиріток. Генрі був слухняним, тактовним і вартим довіри, а Еліс комизилася, хоча теж завжди робила, що їй кажуть. Утрьох вони були щасливими протягом усіх місяців подорожі, адже не замислювалися над тим, що чекає на Еліс після повернення додому.
Ніхто зі сторонніх не міг би назвати Еліс дивачкою чи кмітливою інвалідкою. Поруч зі своїми супутниками сестра майже видужала, та Генрі знав, що вони не зможуть усе життя возити її від міста до міста. За усміхом дівчини, котра щоранку так радісно спускалася до готельного лобі[10], ховалася зажерлива темрява, готова виринути на поверхню, коли настане час. Уже тоді, якимось чином, приреченість Еліс читалася в усіх аспектах її життя, і, попри позірну врівноваженість і щастя женевських днів, можна було передбачити її сумне майбутнє, що пізніше набуде обрисів історії, яка тепер дивує і зачаровує Генрі. Як ця молода повна світла й амбіцій, готова до виконання своїх обов’язків жінка могла перетворитися на ту, що чує вночі моторошні крики, бачить у вікнах страшні лиця, снить наяву, страждає від нічних жахіть?
Найгіршим періодом для Еліс був час, коли Вільям одружився. Перед весіллям і відразу після нього вона мала найтяжчі нервові зриви, з якими повернулися всі її давні проблеми. В Англії, коли вже пройшли роки, вона казала Генрі, що більша її частина померла того страшного літа, коли Вільям одружився з вродливою та практичною, дивовижно здоровою жінкою, яка, як на зло, звалася Еліс. Сама ж Еліс Джеймс потонула в морських глибинах, і темні води зімкнулися над нею.