Генрі записав кістяк оповідання вночі, коли Ґосс від нього пішов, а потім уже розмірено працював у денний час. Він розумів, що цю історію слід писати з величезною делікатністю, і навіть тоді вона виглядатиме огидною та неприродною. І все ж таки, оповідь заінтригувала його, тож було вирішено спробувати заради висвітлення загальної ідеї зіпсутості та пуританства, а також невинності, до яких можна додати кілька типових для сучасності ситуацій, зображення яких теж його цікавило.
Згадалося, що Ґосс дуже налякався, побачивши оповідання на сторінках «Англійського ілюстрованого журналу»[17]. Він сказав, усі здогадаються, що йдеться про Саймондсів, а ті, хто не зрозуміє, подумають, що прототипом став Роберт Луїс Стівенсон. Генрі відповів, що оповідання написано й опубліковано, і його не цікавить, хто що подумає та кого впізнає. Ґосс і далі нервував, адже розумів, який внесок зробив він сам. Він наполягав на тому, що писати оповідання, використовуючи реальні факти з життя реальних людей, не є чесним, а швидше дивним і дещо підступним. Генрі відмовився його слухати. У якості помсти Ґосс перестав переповідати Генрі плітки, яких зазвичай мав цілий букет. Одначе друг швидко забув про свої протести проти мистецтва прози як дешевої експлуатації реальності та правди і знову почав переповідати все почуте від часу їхньої минулої зустрічі.
Коли Стерджес розказав Генрі, що Вайлдова дружина приїхала зі Швейцарії, аби особисто повідомити ув’язненому чоловікові про смерть його матері, Генрі знову замислився про долю їхніх дітей, які опинилися поміж двох протилежних сил. Він уявив себе та Вільяма біля вікна в женевському готелі «De L’ecu», коли йому було дванадцять, а Вільяму — тринадцять, і час, проведений у Швейцарії, здавався йому нескінченним горем: довжелезні години нудьги, вицвілі вулиці, почорнілі від часу провулки та внутрішні подвір’я. Генрі уявив Вайлдових синів — змінені імена, невизначена доля — як вони дивляться у вікно на материн від’їзд. Він спробував відгадати, чого вони боятимуться найдужче, коли настане ніч, ці двоє дітей у невблаганному місті з гострими та густими тінями, яким не зрозуміло, чому мати залишила їх на піклування слуг, яких мучать невідомі страхи, не усвідомлене знання та напівстерта пам’ять про злого татка, котрого кудись від них забрали.
Глава 5
Травень 1896 р.
У НЬОГО БОЛІЛА РУКА. Коли він писав обережно й без розмаху, не відчував і найменшого дискомфорту, та щойно зупинявся й починав робити щось інше, наприклад, повертати ручку дверей або голитися, страшенний біль пронизував зап’ясток і кістки, що йшли до мізинця. Тримання аркуша тепер перетворилося на повільну тортуру. Він подумки цікавився, чи не є це посланням богів, аби він постійно писав, буквально не випускаючи ручки з пальців.
Щороку з наближенням літа Генрі відчував ту саму невідступну занепокоєність, що згодом переростала в паніку. Трансатлантичні подорожі віднедавна зробилися більш доступними та зручними, що й зумовило їхню шалену популярність. Із плином часу його численні родичі та друзі в Америці, здавалося, обросли ще більшою кількістю власних родичів і друзів. Усі вони в Лондоні хотіли побачити Тауер і Вестмінстерське абатство, а також Національну галерею. Із роками до переліку вартих уваги пам’яток додалось і його ім’я. Варто було лише вечорам подовшати і ластівкам повернутися з півдня, почали надходити листи. То були листи-рекомендації та, як він їх називав, листи-присуди, в яких люди, котрі називали себе справжніми туристами, висловлювали впевненість у тому, що блиск і сяйво столиці суттєво поблякнуть, якщо вони не отримають змоги побачитися з видатним письменником, насолодитися його компанією та скористатися з його мудрих порад. У разі ж, коли ці двері перед ними не відчиняться, часто натякали в таких листах, вони не отримають стільки, скільки сподівалися за свої гроші. Генрі виявив, що саме цей аргумент дедалі частіше турбував співвітчизників у міру того, як століття добігало кінця.
17
«Англійський ілюстрований журнал» — щомісячне видання, що виходило з жовтня 1883 до серпня 1913 року.—