Пригадався минулорічний запис у нотатнику; звідтоді ця сцена не йшла йому з голови. Джонатан Стерджес розказав про свою зустріч у Парижі з Вільямом Діном Ховеллсом, якому нині було вже під шістдесят. Ховеллс розповів Стерджесу, що зовсім не знає міста, що воно видається йому зовсім новим і що всі враження від нього здаються такими свіжими. Ховеллс виглядав сумним і замисленим, наче мав на увазі, що робити відкриття запізно в сутінках життя, коли тільки й можна споглядати світ і ловити відчуття, жалкуючи за тим, що все це не сталося, коли він іще був молодим і дужим. А потім у відповідь на щось, сказане Стерджесом, Ховеллс обійняв його за плечі й вигукнув: «Ви — такий молодий, радійте з цього і живіть на повну. Не робити так є помилкою. Немає нічого важливішого за життя, усе інше — не варті уваги дрібниці». Стерджес вимовив ці слова з якимось дивним акторством, зробивши їх драматичними та гіркими, наче тоді Ховеллс уперше сказав правду.
Генрі був знайомий із Ховеллсом уже тридцять років і регулярно з ним листувався. Коли Ховеллс бував у Лондоні, то почувався тут як удома, поводився, як досвідчений мандрівник, джентльмен-космополіт. Тому Генрі дуже здивувало враження, що його привіз із Парижа Стерджес, ніби Ховеллс ніколи ніде не бував і, власне, не жив по-справжньому, а тепер уже й починати було не варто.
Генрі хотілося, щоб Лондон змусив його американських гостей висловитися подібно до того, як це зробив Ховеллс у Парижі. Хотілося, щоб перебування в ньому навіяло їм почуття благоговіння чи жалю за втраченим, чи, може, змусило цих людей трохи краще зрозуміти світ і їхнє в ньому місце. Але замість цього доводилося вислуховувати розмови про те, що в Сполучених Штатах також є вежі, що деякі з рідних виправних закладів виграють у розмірах, а може й у чомусь іще, порівняно з лондонським Тауером. На додачу, звучали зауваги типу тієї, що річка Чарльз має набагато ефектніший вигляд, аніж Темза.
І все ж таки, щороку, коли наставало літо, Генрі було цікаво побачити Лондон очима своїх гостей; він уявляв себе на їхньому місці, ніби вперше приїхав у це місто, як колись уявляв своє можливе життя, коли їздив до Італії чи на короткий час повертався до Сполучених Штатів. Нова вулиця чи навіть будівля, навіювала думки про те, ким би він міг стати, якби залишився в Бостоні, Римі чи Флоренції.
У дитинстві для них із Вільямом, а може й для Вілкі та Боба чи навіть Еліс, причини, що змушували родину переїжджати з Парижа до Булоні, а потім — із Булоні до Лондона чи з Європи повертатися до Сполучених Штатів, ніколи не були переконливими, їм видавалося, що змінювати міста та країни їх змушує виключно батькова невгамовність і екзальтація, про яку вони завжди знали, але якої ніколи так і не зрозуміли. Віднайдення гавані тільки для того, щоб по короткому часі знову бути вирваним із корінням, чи в’їхати, як це з ними часто траплялося, до поганого помешкання, не знаючи, як швидко батько знов оголосить, що вони звідти їдуть, змушувало Генрі постійно прагнути захисту та впорядкованості. Він не здатен був обмірковувати, чому родина переїжджає з Парижа до Булоні. Тоді йому було дванадцять або тринадцять. І, напевно, відбулась якась криза на фондовій біржі чи рента виявилася занадто високою, а може прийшов якийсь лист стосовно неочікувано низьких дивідендів.
Коли вони жили в Булоні, Генрі частенько ходив із батьком на пляж. Одного разу вони пішли на прогулянку спокійного безвітряного ранку, був самий початок літа, і широка смуга піску майже непомітно переходила в тихі морські простори. Вони сиділи у прибережній кав’ярні з великими чистими вікнами та притрушеною висівками підлогою, що чомусь викликало в Генрі асоціацію з цирковою ареною. Там було зовсім порожньо, якщо не рахувати одного старого пана, котрий колупався в зубах, страшенно скрививши обличчя, та ще одного, котрий умочав свої намащені маслом булочки в каву, а потім, і це викликало в Генрі абсолютне захоплення, ті булочки зникали десь посередині між пановим носом і підборіддям. Генрі не хотілося звідти йти, але батько бажав виконати свій щоденний променад пляжем, тож довелося облишити це захоплююче спостереження за звичаями французів споживати їжу.
Вони йшли пляжем, і батько, мабуть, щось говорив. Принаймні, зараз у пам’яті Генрі постав його образ із жестами, що мусили супроводжувати якусь промову, що стосувалася нової лекції, книги чи якихось нових ідей. Генрі подобалося слухати, як батько говорить, особливо, коли поблизу не було Вільяма.