Саме через це Вільям Дін Ховеллс і не встояв перед Парижем, адже не мав у собі нічого такого, що захистило б його від естетського світу, такого, що кожен європеєць його віку вже давно у собі зростив і дбайливо виплекав. Ховеллс виявився готовим піддатися спокусі красою та впасти в жалі за тим, що не бачив її в Бостоні. Генрі дуже подобалася простодушна відкритість американців, їхня готовність до незвіданого, те, як широко розплющені їхні очі в очікуванні та обіцянці. Працюючи над романами, присвяченими моралі та поведінці англійців, він відчув суху природу англійського характеру, впевненого у власному призначенні та не готового до змін, укоріненого у сталості та суспільності, що являє собою цілу систему правил поведінки, майже не змінюваних протягом тисячоліття. На противагу їм, ці освічені та владні гості з Америки видавалися такими свіжими та яскравими, такими готовими до будь-яких змін, такими впевненими в тому, що їхній час настав, що нині, сидячи у сутінках на своїй терасі, він відчував їхню силу та подумав, що з ними можна було б так багато всього досягти, що надто мало уваги приділяв їм останніми роками. Тож, Генрі радів, що запросив Олівера Венделла Холмса пожити на Поінт-Хілл і поклявся навіть, що матиме за щастя бачитися з ним і в Лондоні, якщо той, звісно, зможе. Генрі, якого лякали подібні перерви в роботі, цього разу виявився радше зацікавленим.
Коли він спробував відновити в пам’яті портрет Холмса за часів їхнього знайомства, то пригадав ауру доконечності та надійності, що його оточувала. Навіть у двадцять два його друг вважав, що світ, у якому живе, стане місцем його процвітання. Холмс був людиною-автоматом, створеною для постійного самозбагачення, що було метою його життя. Товариш мусив знати, що досвід, який він збирається здобути, буде новим, різнобічним, приємним і вартим зусиль. Однак у міру того, як він призвичаївся до думання, його розум перетворився на потужний струмінь. Проте Холмс був затиснений між вимогливістю та меркантильністю, що робило його присутність дещо нестерпною, але і хвилюючою. Він виробив у собі громадський голос і манеру триматись, а також спосіб формулювання думок і суджень, що дозволяло йому тримати під суворим контролем усе особисте та плотське. У разі потреби він умів бути бундючним і погрозливим. Генрі занадто добре знав свого друга, щоб йому піддатися, та, підбурений Вільямом, приділив чимало уваги Холмсовій діяльності в якості судді, що водночас справило на нього глибоке враження.
Від Вільяма він також дізнався про деякі аспекти Холмсового життя, котрими той ніколи не ділився з Генрі. Було схоже, що Холмс полюбляє вести легкі балачки про жінок зі старими друзями. Це трохи насмішило Вільяма, особливо, коли він дізнався, що у присутності Генрі їхній спільний товариш ніколи цього не робив. У компанії, також повідомляв Вільям, Холмс залюбки говорив про Громадянську війну, докладно оповідаючи присутнім про свої поранення.
— Наприкінці вечора,— писав Вільям,— Холмс стає схожим на свого батька — старого лікаря-автократа. Він сміється із власних, набридлих усім анекдотів і любить кожного, хто готовий їх слухати.
Вільяму мало вірилося, що за всі майже тридцять років знайомства з Генрі Холмс при жодній зустрічі не прохопився і словом про Громадянську війну.
— «Це тривало цілий день і продовжувалося вночі,— цитував Холмса Вільям.— Свист куль, заряджання рушниць, мертві й поранені лежать буквально скрізь». А ще, звісно, його рани. Він оповідає про свої рани навіть у товаристві жінок. Невідомо, як він від них не помер. Він же показував тобі свої рани, чи не так?