Генрі не усвідомлював тоді, а по щирості, й упродовж багатьох наступних років, як ці кілька тижнів у Північному Конвеї, проведених у постійних розмовах, коли вони збиралися під шумливими соснами, вплинули на все його подальше життя, який сильний ефект мали. Усі роки свого письменства він постійно повертався до побаченого в той час: двоє молодих і амбітних патриціїв Нової Англії, свідомі блискучого майбуття, що на них чекає, та юні американки на чолі з Мінні, такі свіжі та відкриті життю, допитливі, безмежно чарівливі й розумні. А між ними відбувається щось таке, про що й говорити не можна, чого ліпше й нікому не знати. На тій галявині, позад будинку, в якому того літа жили сестри Темпл, уже були таємниці та неоголошені альянси, а також іще примарне відчуття того, що Мінні, зрештою, уникне всіх трьох, а над усим тим линуло їхнє нерозуміння того, наскільки швидко й печально це станеться.
Генрі не пам’ятав, коли вперше дізнався про те, що вона помирає. Того літа, напевно, навіть натяку на жодну хворобу не було.
Він пригадав, що пізніше мати якось обмовилася, що Мінні стало гірше, і в її тоні було стільки несхвалення, що виглядало, ніби дівчина тільки хоче привернути до себе увагу.
Їхня компанія зібралася ще тільки раз у вітальні його батьків на Квінсі-стрит ближче до кінця наступного року. Генрі пригадав, як його здивувало, що Мінні листувалася з Ґреєм і Холмсом. Згадалося також, що його мати Ґрею симпатизувала більше, аніж Холмсу; вона вважала Ґрея кращим, але пізніше сказала Генрі, що Мінні зізналася їй у тому, що розчарована Холмсом, а також жалілася їй на Холмсів еготизм[23] і його красиві очі. Генрі здивувало, що Мінні тепер зробила його матір своєю конфіденткою.
І от тепер він сидить на своїй терасі на відстані тисяч миль і багатьох років від тих подій. На небі з’явився місячний серп, і Генрі замилувався його витонченою і невмирущою красою, а потім гірко зітхнув, пригадавши, як Вільям увійшов до його кімнати й повідомив, що Мінні має рідину в легенях. Генрі не був певен, що тоді почув цю новину вперше, але точно саме того разу про це заговорили вголос. Він пригадав свою депресію, що тривала кілька наступних місяців, свою малорухомість, згадав, що не бачився з Мінні, але знав усе, що з нею відбувається від матері, котру дуже цікавили чужі хвороби, а особливо, дівчат на порі. Тепер його мати сприймала хворобу Мінні серйозно.
Генрі спробував пригадати, коли Джон Ґрей уперше розказав про довгі листи, що йому писала Мінні. Ґрей вважав їх, як він казав, важкими, дещо збентежливими, конфіденційними та гарячковими. Однак він відповідав на них, і Мінні писала до нього знов і знов увесь останній рік свого життя. В одному з тих листів були слова, що їх процитував Ґрей, які тепер, мабуть, важили для Генрі більше, ніж для когось іншого, більше, ніж усе написане ним за всі роки, більше, ніж узагалі все написане у світі. Її слова не йшли з голови, тож промовляння їх зараз, шепотіння в нічній тиші створювало ілюзію живої присутності Мінні. Ті слова являли собою лише одне речення. Мінні колись написала: «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Генрі подумав, що, коли вона була живою та щасливою, хотіла цього не менше, ніж у дні конання, але тільки хвороба та розуміння того, що часу лишилось обмаль, змусили її так чітко й вимогливо сформулювати бажання всього свого життя. «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Ці слова звучали в його голові, наче промовлені мелодійним голосом Мінні, і, сидячи на темній терасі, Генрі міркував, що б відповів, якби вона написала ці слова йому.
Генрі запитував у самого себе, чи не могла суперечність між енергійністю її особистості, явною оригінальністю її амбіцій і довколишньою банальністю та нудною нужденністю буття применшити її бажання жити. Він відчув це досить гостро, коли сестри Мінні повиходили заміж не з кохання, а з прагматичних причин, і вона опинилася під патронажем їхніх чоловіків саме тоді, коли легені її почали кривавитись, а здоров’я погіршилось. Пригадалося, як він бачився з Мінні востаннє у Нью-Йорку, за два дні до того, як уперше відплив до Європи сам; він тоді з усіх сил намагався приховати своє хвилювання та радісне очікування цієї події. Було вирішено, що Мінні теж треба подорожувати морем і що Генрі чинить препаскудно, відпливаючи без неї. Попри те, що вона хворіла і заздрила, година, проведена разом, минула весело та непомітно. Вони говорили про те, що наступної зими зустрінуться в Римі, про те, що Генрі робитиме в Лондоні, кого там побачить, куди піде. Заздрість Мінні зробилася явною лише тоді, коли він обмовився, що, можливо, зробить візит місіс Люїс — її обожнюваній Джордж Еліот. Мінні похитала головою та розсміялася, визнаючи що страшенно ревнує.