Холмсів голос тепер звучав майже розгнівано, але, водночас, і якось відсторонено і тихо. Генрі розумів, яких зусиль другові варті були ці слова, і знав, що все сказане є правдою. Вони знову мовчали, та цього разу в їхньому мовчанні відчувалися жаль і впізнання.
Генрі не думав, що мусить щось говорити. Він не відчував за собою якоїсь вини. Його війна була дуже приватною і точилася виключно в родині та в ньому самому. Її пояснити комусь було неможливо, та залишені нею відчуття були дуже схожі на те, що описував Холмс. Часом він відчував, що живе чужим життям, наче перетворився на не до кінця виписаного персонажа ще не написаного оповідання.
Генрі подумав, що Холмс уже сказав усе, що збирався, і вирішив ще якийсь час побути з ним, аби віддати належне щирості друга та дати можливість його почуттям угамуватись. Але згодом, із того, як товариш дивився на нього, як наповнював склянку бренді, наче попереду в них була ціла ніч, Генрі зрозумів, що розмова ще не скінчилася. Він чекав, і зрештою, коли Холмс заговорив, його голос уже звучав інакше. Він знову зробився суддею, публічною персоною, людиною світового значення.
— Знаєш,— сказав, нарешті, Холмс,— «Жіночий портрет» є неперевершеним пам’ятником їй. Хоча закінчення... Але мушу сказати, що мені все одно, яке там закінчення.
Генрі дивився в нічну темряву й мовчав. Йому не хотілось обговорювати закінчення свого роману, але було приємно, що Холмс по стількох роках мовчання, усе ж таки про нього заговорив.
— Так,— продовжив Холмс,— вона була дуже шляхетною, і, гадаю, ти це вловив.
— Ми всі, здається, її обожнювали,— сказав Генрі.
— Вона залишається для мене мірилом,— додав Холмс,— і мені б дуже хотілось, аби вона була жива, щоб дізнатися її думку про мене.
— Саме так,— погодився Генрі.
Холмс зробив ковток зі своєї склянки.
— Ти коли-небудь шкодував, що не взяв її з собою до Італії, коли вона вже була хвора? — запитав Холмс.— Ґрей казав, вона тебе просила кілька разів.
— Не думаю, що «просила» є правильним словом. Вона тоді була дуже хвора. Ґрея ввели в оману.
— Ґрей каже, що вона тебе просила, а ти не допоміг їй, хоча зима в Римі могла б урятувати її життя.
— Її вже ніщо не могло врятувати,— відповів Генрі.
Генрі відчував навмисну гостроту в тоні Холмса, його повільну жорстокість. Старий друг допитував і судив його без співчуття чи поблажливості.
— Не отримавши від тебе відповіді, вона відвернулася лицем до стіни.— Холмс вимовив це, ніби заздалегідь відрепетирувану фразу. Потім він прочистив горло та продовжив.
— Коли вона, нарешті, зрозуміла, що допомоги чекати немає від кого, то відвернулася лицем до стіни. Вона була дуже самотньою і зосередженою на ідеї. Ти був її двоюрідним братом і міг би подорожувати з нею разом. Ти був вільним і, власне кажучи, уже перебував у Римі. Це тобі нічого не варто було б.
Коли на терасі тиша скресла знов, уже була глибока ніч, якась дуже темна та густа. Генрі сказав слузі, що їм не потрібна лампа, бо вже збираються лягати. Холмс повільно цмулив свій напій, раз у раз схрещуючи ноги. Генрі майже не пам’ятав, як опинивсь у ліжку.
УРАНЦІ ГЕНРІ ВСЕ ЩЕ обмірковував Холмсові звинувачення й намагався вирішити, чи слід йому щось сказати на свій захист, чи, може, облишити цю дискусію. Ясно, що Холмс усе це прокручував у своїй голові протягом багатьох років і неодноразово обговорював із Ґреєм, а два юристи разом, ясна річ, легко вибудували цілу систему звинувачень. А тепер іще Холмс переповість Ґрею усе, сказане Генрі.