Глава 6
Лютий 1897 р.
РУЦІ НЕ КРАЩАЛО. Він тримав її, як сторонній предмет, що раптом опинився під його опікою і був небажаним, неприємним, а часом і ворожим. Уранці Генрі ще міг писати, та близько полудня біль сильнішав, пронизуючи кисть від зап’ястка до мізинця так, що викручувало кісточки, м’язи, сухожилля і навіть нерви. Коли він не рухав рукою, болю не було, але писання, особливо, якщо Генрі зупинявся, щоб подумати, а потім відновлював роботу, тепер викликало в нього майже нестерпну агонію, аж доводилося відкладати ручку.
Тоді, у розпачі, він перечитував кілька останніх сторінок і подумки позначав собі місця, що потребували корегування чи правки. Потім виявлялося, що розум продовжує працювати в заданому ритмі й безсило складає текст, слово по слову, речення за реченням. Генрі виявив, що його мозок ставить уявну крапку в кінці щойно вибудуваного речення й одразу ж починає формувати наступне. Він не вимовляв їх уголос і навіть пошепки, просто фрази виникали в голові повними й довершеними, і він легко запам’ятовував, про що йшлось у попередній або чим вони всі починалися. І досі сидячи за письмовим столом, Генрі захотів написати про цю свою нову здатність Вільямові, та зненацька зрозумів, що не зможе цього зробити і що взагалі вже давно нічого, крім роману, не писав, адже беріг сили своєї правої руки, щоб якомога повніше використати короткі ранкові години моці й, попри біль і дискомфорт, швидше закінчити черговий розділ. Ранками, коли добре працювалося, час ішов швидко, зайнятий уявлянням і писанням, але ближче до вечора видовжувався, години тяглися нестерпно довго.
Вільям, залюблений у всілякі новомодні винаходи, радив скористатися послугами стенографа, серед його переваг називаючи швидкість і легкість диктування, а також, що, за умови дещо більшої зосередженості, можна досягти значно кращих результатів. Але Генрі скептично до цього ставився та й сумнівався стосовно коштів. А ще йому важливо було працювати на самоті й контролювати написане. Але, коли біль охопив усю руку, і щоранку доводилося терпіти жахливі тортури, тримаючи ручку, заповнюючи сторінку словами, він зрозумів, що далі так тривати не може. Генрі вичерпався.
Він подумав, що довірить стенографістові листування, а там буде видно. Генрі хвилювало збереження приватності, але він умовив себе, що в листах ніколи не пише нічого надто особистого, а коли щось таке і трапиться, його завжди можна якось завуалювати. Стенографіст, якого йому порекомендували, виявився шотландцем на ім’я Вільям МакАльпайн. Він щоранку приходив до помешкання і здавався Генрі обізнаним, вартим довіри та компетентним, але ці якості не йшли в порівняння з його мовчазністю, суворістю та незацікавленістю нічим, окрім поставленого завдання.
Тож він диктував МакАльпайну свої листи, а той похмуро і старанно нотував скорописом, а потім віддавав уже готові, акуратно надрукувані копії. Невдовзі Генрі почав диктувати прямо під стенограф і часом подумки цікавився, чи стенографіста з його новенькою розумною машиною цікавить хоч слово з усього, що він говорить.
Генрі повідомив друзів, що його рука перейшла у стан тимчасової омертвілості. Поступово стенографіст зробився всюдисущим і дивно напівпрозорим, як повітря, що заповнювало кімнати, особливо, коли Генрі з’ясував, що диктування пасує процесу творення художньої прози так само, як і написанню листів, а може, навіть і ліпше. Коли з рукою стало легше, він почав самостійно писати деякі листи вночі, коли стенографіст відпочивав, а новомодну машину та її мовчазного власника використовував удень для писання серйозної прози.
Спочатку Генрі неохоче розповідав про свій новий метод, а потім і взагалі пошкодував про відвертість, адже люди, котрі дізналися про те, що він тепер вимовляє слова до машини, перетворивши мистецтво високої прози на механізований процес, цього зовсім не схвалювали та пророчили йому сумне майбутнє. Генрі запевняв, що його твори не стають ні спрощеними, ні поверховішими, що його спілкування з музою відбувається так само продуктивно, як і раніше, саме завдяки появі новомодної машини та шотландця.