Що більше п’єса віддалялася від автора, що ближчою ставала до сценічного втілення, коли він побачив перші прогони, потім — костюмовані репетиції, то все більше впевнювався в тому, що, нарешті, знайшов рідне для себе ремесло, що саме вчасно почав писати для театру. Він уже був готовий до змін у житті. Уже передчував, що скоро скінчаться довгі дні самотності, що на зміну похмурому вдоволенню від художньої прози прийде життя, де він писатиме для живих людей, що говорять і рухаються, що оживлятимуть його героїв. Раніше про таке задоволення він і мріяти не наважувався. А тепер цей новий світ — у нього в руках. Але часом, особливо ранками, на нього нападала впевненість у протилежному. Він майже напевно знав, що провалиться, що, із власної волі чи ні, повернеться до протореного шляху, до звичного книжкового формату. Досі він іще ніколи не переживав таких днів, повних сумнівів і піднесення.
Генрі відчував якесь особливе ставлення до акторів. Бувало хотів для них зробити мало не все на світі. Домовився, щоб за куліси подавали перекуски — холодну курятину та яловичину, свіжі салати, помідори під майонезом, свіжий хліб і масло. Це мало звеселити довгі репетиційні години. Йому страшенно подобалося дивитись, як актори їдять, він отримував задоволення від спостереження за короткими митями їхнього повернення від виконуваних ролей до звичайного життя. Генрі з нетерпінням чекав на час, коли писатиме нові й нові п’єси, щовечора спостерігаючи, як вони перетворюються на вистави. Він уявляв, що це триватиме роками, доки від них не залишиться лише купа пожовклих афіш.
Він також відчував, що як романіст переживає не найліпші часи, що цікавість до нього з боку видавців і редакторів починає згасати. Скрізь друкували нове покоління — письменників, яких він не знав і не схвалював. Думка, що з ним уже майже покінчено, притискала до землі. Він мало писав, а колись такі корисні й прибуткові публікації в періодиці, тепер були для нього майже недосяжними.
Генрі сподівався, що театр може для нього стати не лише джерелом радості й зачудування, а й новим напрямком у творчості, адже в художній прозі він уже, здається, нічого значного досягти не зможе. «Ґай Домвілль» — його драма, в якій ідеться про конфлікт між матеріальним світом і життям виключно для споглядання, про зрадливість людського кохання і про найвище щастя релігійності, була розрахована на успіх, адже писалася на догоду публіці. Тож він очікував прем’єри з двоїстим відчуттям абсолютного оптимізму, бо вистава миттєво здобуде популярність, і моторошного хвилювання, бо вибагливий глядач може не визнати його майстерності, а дошкульні критики просто знищать.
Усе залежало від прем’єри. Він уявив собі все до дрібниць, окрім того, що сам робитиме. За кулісами він заважатиме, а в партері буде надто схвильованим, бо кожне зітхання, кожен зойк або сміх, раптова мовчанка чи незадоволене мурмотіння будуть його відволікати, сповнюючи зайвою надією чи розпачем. Він подумав, що міг би сховатись у «Ковпаку блазня» — найближчому до театру трактирі, а Едмонд Ґосс, якому він довіряє, потай вислизне під час другого антракту й розкаже, як ідуть справи. Але за два дні до прем’єри він вирішив, що цей план є абсурдним.
Доведеться вигадати щось інше. Йому не було з ким повечеряти, бо всіх, кого знав, запросив на прем’єру, і більшість обіцяла прийти. Генрі подумав, що можна було б поїхати до найближчого містечка, поблукати там, а потім повернутися вечірнім потягом і встигнути якраз на оплески. Але, ясна річ, ніщо не відволіче його від нав’язливих думок про власні перспективи. От якби він зараз був десь на середині книги, щоб можна було ні на що не відволікатись аж до весни, коли почнеться серіалізація. Якби можна було зачинитись у кабінеті та тихо працювати біля вікна, крізь яке ллється тьмяне світло зимового лондонського ранку. Він знову хотів самотності та комфорту, коли розумієш, що твоє життя залежить виключно від тебе, а не від загалу.
Після довгих вагань і дискусій із Ґоссом і Александром було вирішено, що він піде на Хеймаркет[2] аби подивитися нову п’єсу Оскара Вайлда. Тільки так, він відчував, зуміє зберігати спокій від восьмої тридцяти до десятої сорока п’яти того вечора. А потім він прийде до Сент-Джеймського театру. Ґосс і Александр погодилися, що цей план є найліпшим, власне, єдино можливим. Так його мозок, бодай якийсь час, буде зайнятий чимось іншим, і він устигне повернутися саме вчасно, щоб побачити фінал власної п’єси в Сент-Джеймському театрі.