Готуючись до вечора, Генрі думав про закони реального світу, світу, з якого він сам себе вилучив, про механізми дії якого міг тільки здогадуватись. Ось, виявляється, як робляться гроші, як творяться репутації. Це супроводжується ризиком і хвилюванням, холодом у животі та прискореним серцебиттям, уявлянням сотні варіантів розвитку подій. І скільки разів у майбутньому доведеться ще пережити подібне? Якщо ця його перша п’єса, на яку покладено стільки надій, принесе тріумф, наступні прем’єри, думав він, будуть уже не такими хвилюючими, не такими болісними. І все ж таки, чекаючи на кеб, Генрі ловив себе на бажанні нікуди не їхати, залишитися вдома, засісти за новий роман, схилитися над чистою сторінкою. Бажання втекти не полишало його всю дорогу до Хеймаркета. Зараз він багато що віддав би за можливість переміститись у часі на три з половиною години вперед, коли він уже знатиме результат і купатиметься в загальному захопленні та визнанні чи побачить найгірше.
Коли кеб уже наближався до театру, Генрі відчув нове для себе, дивне, але дуже сильне спустошення. «Забагато,— подумав він,— я прошу забагато». Він змусив себе повернутися думками до декорацій, яскравого освітлення, костюмів, самої п’єси та тих, хто прийняв запрошення. Хвилюючі й обнадійливі почуття повернулися. Він отримав те, чого прагнув, і тепер немає на що нарікати. Коли він показав Ґоссу перелік людей, які сидітимуть у партері та бельетажі, той сказав, що ніколи ще жоден лондонський театр не збирав одночасно такої кількості знаменитих аристократів, літераторів і науковців.
А над ними будуть — він завагався й усміхнувся, подумавши, що, якби це писав, зараз би зупинився на мить, вишукуючи найвідповідніші слова,— а над ними — як же це сказати — будуть ті, хто заплатив гроші, чиї схвальні оплески значитимуть більше, аніж підтримка й оплески його друзів. То будуть — він мало не вимовив це вголос — люди, котрі не читають моїх книжок, і це відрізнятиме їх від інших. У світі,— він усміхнувся, коли ця фраза виникла в голові,— повно таких людей. Вони ніколи не бувають зайвими в культурному товаристві, і сьогодні, він сподівався, ці люди будуть на його боці.
Щойно він поставив ногу на тротуар біля Хеймаркета, Генрі одразу ж відчув напад заздрості до Оскара Вайлда. Кругом юрмилися веселі зграйки тих, хто хотів потрапити до театру, вочевидь, збираючись добряче розважитися. Здається, він сам ніколи в житті не мав такого вигляду, як ці люди, і незрозуміло, як зуміє витримати найближчі години в товаристві таких збуджених і жартівливих, по-доброму ущипливих, але, загалом, дуже щирих глядачів. Довкола не було жодного обличчя, жодної пари чи групи людей, яким міг би сподобатися «Ґай Домвілль». Вони всі прийшли сюди за щасливим фіналом. І тепер він болісно здригнувся, пригадавши суперечку з Александром стосовно зовсім нещасливого закінчення своєї п’єси.
Генрі пошкодував, що не замовив місце в кінці ряду. Зі свого крісла ближче до середини зали, він не міг утекти й, коли підняли завісу, і публіка зареготала над рядками, що йому здавалися сирими й неоковирними, він відчув себе загнаним у куток. Він жодного разу не засміявся, бо не бачив нічого смішного, більше того, він не знайшов у п’єсі жодної правдивої сцени. Кожна репліка, кожен рух акторів здіймали дурість на найвищий щабель правдивості. Здавалося, вистава підносить і оспівує безглуздя, як найвищу чесноту. Поверхові й очевидні, щоправда жваво написані, фрази змушували публіку заливатися щирим сміхом.
Якщо «Ідеальний чоловік» і був дуже слабкою, вульгарною п’єскою, то це помітив лише він, тому, коли розпочався перший антракт, Генрі ледве поборов у собі бажання вийти з театру. Але річ у тому, що піти йому було нікуди. Тож довелося втішитися думкою, що це — не прем’єра, немає модної публіки, він не зустрів жодного знайомого, тож і його тут ніхто не впізнає. Але найбільш утішним було те, що й самого Вайлда — великого, галасливого ірландця — чи когось із його почту тут теж не було.
Генрі замислився над тим, що міг би створити з цієї історії. Написане Вайлдом, кожен рядок, був знущанням над самою ідеєю тексту, був фальшивкою, провокацією дешевого сміху, дешевих емоцій. Викриття корумпованої правлячого класу хибувало поверховістю, сюжет був дерев’яним, уся п’єса невідь на чому трималася. Щойно вона скінчиться, подумав він, ніхто не пам’ятатиме, про що там ішлося, крім нього, та й він не забуде лише тому, що зовсім поруч розгортається його власне дійство, що змушує тіло і душу тремтіти від хвилювання. Його драма, подумав Генрі, про самозречення, а ці люди у цій залі нічого не зреклися. Нарешті, коли акторів було викликано на додаткові поклони, він побачив розпашілі, щасливі лиця людей, які й не збираються ставати на путь істини.