Решту шляху обидва уникали теми церкви, аж до самого Майнца.
Маркус поспішав. Насувалася осінь, а він хотів повернутися в кантони до першого снігу.
— Ходімо зі мною, — запропонував він.
Це була приваблива пропозиція.
— Не можу. Я повинен відвезти все це Альбрехту. Потім — у Віттенберг.
— Ця торгівля кістками, Дісмасе… Це все неправильно.
— Раніше ми заробляли гроші вбиваючи людей. Це, як на тебе, було правильно?
Маркус усміхнувся.
— Ну, це вже вирішувати тобі та твоїм братам — богословам. Але якщо ви впевнені, що наближається кінець часів, то невже хочете, щоб Бог заскочив вас за втюхуванням простачкам яєчок бозна яких святих?
Дісмас засміявся.
— А за чим ти хочеш, щоб Бог заскочив тебе, Маркусе?
— У ліжку, за трахом.
3. Альбрехт
— Ах, майстре Дісмас!
Альбрехт, двадцятивосьмирічний архієпископ Майнца і Бранденбурга, привітав майстра реліквій, граціозно увійшовши до лоджії у супроводі почту.
Він був людиною з серйозним виразом обличчя, ніс мав довгий, очі насуплені, під очима мішки, губи стиснені. До того ж він був ще відносно молодим, але в нього вже починало з'являтися друге підборіддя.
Звичайною манерою спілкування Альбрехта з Дісмасом була навмисно благородна послужливість аристократа — він прагнув здаватися більш чемним зі своїм торговцем, ніж потребувалося. Дісмас уже звик до цього. Вони разом займались цим бізнесом вже близько п'яти років. Альбрехт був із тих клієнтів, які завжди нагадують про те, як тобі пощастило мати такого покупця. Дісмас підігравав, хоч це вже трохи йому набридло. Ще більш надокучливими були постійні спроби Альбрехта вивідати у нього хоч щось про колекцію реліквій Фрідріха. Втім, Дісмас завжди ухилявся від цієї теми.
— Ваша милосте!
Дісмас уклонився, щоб торкнутися губами персня із сапфіром завбільшки з перепеляче яйце на вказівному пальці Альбрехта.
Одночасно він кивнув слугам архієпископа. Серед них він упізнав Пфефферкорна, людину Фуггера. Розмова пішла про те, що бранденбуржці удумали ще одну бенефіцію для Альбрехта — кардинальський капелюх. Яких же грошей це коштуватиме! Два архієпископські титули, електорат Майнца і тепер посада кардинала. Це зробить Альбрехта главою Німеччини — у віці двадцяти восьми років, одним з найвпливовіших вельмож Імперії.
Дісмас раптом подумав: дивно, що тільки аристократи знають свій точний вік. Про свій вік міг лише здогадуватися.
А ось і товстолиций монах Тецель. Майже лиса голова, окрім пучка білого волосся на маківці — самотньої хмарки, що ширяє над личкованою кулею. Він був дуже заклопотаний, бо намагався перевірити Дісмасові покупки у Базелі, щоб вирішити, скільки днів, місяців чи років кожна з тих реліквій може списати з терміну перебування в чистилищі. Мимоволі згадалися питання Маркуса. Ну і бізнес!
Свита складалася з юрби монсеньйорів, дрібних клерикалів і різноманітних охоронців. Над усіма височіла голова Дрогобарда, верховного маршала Майнца. Той служив Альбрехту в різних іпостасях: як начальник гвардії, шпигун, помічник інквізитора, тюремний наглядач, головний кат. Пречудовий набір обов'язків. Платня ще краща.
Дорогою до соборного монастиря Дісмас помітив на площі недавні залишки вогнища, поруч йшла підготовка до ще одного спалення. В нього не було підстав боятися Дрогобарда, як не було і бажання опинитися у сфері його інтересів. Дрогобард ледь помітно кивнув Дісмасу.
А це що таке?
Серед супроводжуючих Альбрехта товклися двоє неприємних чоловіків, яких Дісмас одразу розпізнав завдяки яскравому вбранню: широкополі строкаті куртки, вишиті камзоли і крислаті капелюхи із чудернацьким пір'ям. Обидва мали алебарди, нагострені, як бритви.
Дісмас ледь стримав стогін. Господи! Ландскнехти? Германські найманці? Що ця негідь робить у почті архієпископа?
Хоч вони і вдягаються, наче папуги, але це професійні вбивці. Під час вишколу та на військових навчаннях Дісмас бився з ними багато разів. Це ж варвари, які не здатні покаятися навіть за найжахливіші злочини. Вони вірні лише своїм гаманцям. За певну суму вони б могли перерізати горло навіть маленькому Ісусу! Вони могли б підробляти у Ірода, катуючи невинних немовлят.
На холодний погляд Дісмаса ті відповіли зубоскальством. Цікаво, це тому, що вони впізнали його, чи це лише притаманна всім ландскнехтам чванливість?
Реліквії було викладено для перевірки на столах, розставлених уздовж монастирської лоджії. Тецель підняв пляшечку з червоним порошком і скривився.