— Це мій чоловік. Його звати Генріх.
Маркус не зміг приховати розчарування.
— А, он як… Ну й пощастило тобі, Генріху!
Дюрер уже поклав руку Магді на талію і тріумфально вишкірився.
— Авжеж.
— Генріх маляр, — додала Магда, — він фарбує будинки.
— Невже будинки? — перепитав Маркус.
Це означало: «Чому така гарненька жіночка вийшла за чорнороба?».
— Пийте, пийте, — сказав Дісмас, наповнюючи всім келихи.
— Що ж, Маркусе, бачу, у кантонах не знайшлося гідної дами, щоб тебе утримати. Не здивований. Але чому ти тут, у Шамбері? Тільки не кажи, що ти паломник. Останній раз, коли ми бачились, ти використовував церкву в якості мішені для тренувань із влучності.
— Я прямую до Іспанії.
— До Іспанії? Мені здавалося, що після Чериньоли ти ненавидиш іспанців.
— Ненавиджу, так. Вони смердять рибою та часником. І вони шепеляють, що мені не подобається. Їм не можна довіряти. Вони завжди хрестяться, а тоді намагаються перерізати тобі горлянку. Завжди можна знати наперед, коли іспанець схопиться за ніж, бо він перед цим завжди хреститься. Ні, я їх не люблю. Але вони проклали шлях за море. Напевно, ви чули про новітні відкриття. Золото. Гори золота. Срібло. Смарагди. Рубіни. Перли!
Голос Маркуса навіть затремтів від захвату.
— Вони, кажуть, знайшли місто, повністю зроблене з золота.
— Хм. Це щось скидається на міф.
— Дісмасе! Місто з золота! Ти настільки швейцарець, що це тебе не хвилює?
— О, так, — кивнув Дісмас, з усієї сили вдаючи ентузіазм. — Так, ціле місто, кажеш? Святі небеса!
— Вулиці вимощені золотом. Бруківка з отакенних зливків! Тож я їду в Іспанію, щоб знайти корабель. Насправді я ненавиджу кораблі. В мене морська хвороба. Але чи не варте золоте місто декількох відер блювотиння?
— Уявляю це приємне видовище, — зауважив Дюрер.
— Три або чотири фути такої вулиці — і я багатий. А можливо, й залишуся там. Захищати тубільців від місіонерів.
Маркус хіхікнув.
— Це благородна справа. Можливо, знайду там собі жінку, якусь красиву тубілку. Кажуть, тамтешні жінки…
Він посміхнувся Магді.
— Кажуть, жінки там прегарні. Але, звісно, не такі гарненькі, як деякі присутні тут особи.
— Гарний план, Маркусе, — сказав Дісмас. — Давай за це вип'ємо. Коли ти їдеш із Шамбері? Напевне, скоро, бо на тебе ж чекає золото?
Він проказав це так, ніби оту золоту бруківку, що мала дістатися Маркусу, саме цієї миті корчують смердючі, шепеляві іспанські головорізи. Не гай часу, хлопче!
— Я лишуся тут до п'ятниці. Відбудеться виставлення плащаниці на стіні замка. Було б непогано подивитися на неї, якщо я вже тут. Дісмасе, ти ж експерт з цього мотлоху. Вона справжня чи просто шматок лахміття?
— З реліквіями ніколи не знаєш, що та як.
— А ти тоді що тут робиш?
— Я? Так, як і ти. Їхав повз, трохи затримався. З Італії. Ти проїжджав через Бож, як ми… тобто, як я?
— Ні. Через Екс.
— Екс?
— Курортне містечко на озері, на північ звідси.
— А, Екс, точно. Мінеральні купелі. Купався?
— Було. Зустрів там цікавих хлопців. Мисливців.
— О мисливці,— вимовив Дісмас з полегшенням від того, що розмова повернула до спокійної теми. — Олені? Вепри?
— Мисливці на людей. Найманці.
Дісмас витріщився.
— Хм?
— Когось із германської знаті — чи не графа — вбили у Шварцвальді. Здається, племінника імператора Карла, чи ким там він йому доводився.
У Дісмаса пересохло в роті, хоча він уже встиг залити у себе чимало вина.
— Слухай, як було, — продовжував Маркус. — Той граф раптово щез. З усім своїм почтом — а це дюжина людей. Виїхали на розшуки — анічогісінько, ні сліду. Наче крізь землю провалилися. Бозна-що робиться час від часу у тому Чорному лісі. Отже, поверталися вони, значить, із Ротвейля. Отаборилися у лісі, в гарному місці. Галявина, озеро і все таке. Почали збирати хмиз для вогнища і знайшли у тріщині скелі папірець. Малюнок. Гарний малюнок саме того місця, де вони розташувалися. Але на тому малюнку були позначені хрести, наче на могилах. Вони дивляться: що це, в біса, таке? Вибачте, фройляйн… Потім почали копати там, де були позначені могили. І знайшли тіла графа і його людей. Все це виглядає так, наче вбивці хотіли, щоб трупи рано чи пізно знайшли.
Дюрер похлинувся.
— Он як! — вичавив він із себе. — Це й справді дивно.