— Маркусе, почекай! — сказав Дісмас.
— Замовкни, Дісмасе. Я тобі як друг кажу. Ти сам не свій. Як довго я тебе знаю? Скільки разів ми разом проходили крізь пекло? До того, як вони це зробили з тобою, ти ніколи не розмовляв з білизною.
Магда втрутилась:
— Я думаю, Маркус хоче сказати, що…
— Що я збожеволів, — сказав Дісмас.
— Послухай, — вів далі Маркус, наче не почувши. — Я не знаю і не переймаюся тим, про що думає Ісус. Якщо ми збираємося це зробити — давайте зробимо. І якщо наступного дня ми ще будемо живі, то вирішимо, що робити з плащаницею. Проголосуємо. Ісусу теж надамо право голосу.
Усі мовчали.
Дюрер сказав:
— Не знаю, чи вона справжня. Хоч справжня, хоч ні, мені не подобається, що розпусний Лоренцо викраде її у герцога Карла. Він дійсно янгол.
Тож вирішили спочатку діяти, а вже потім вирішити, як далі діяти.
Ландскнехти сказали, що їх сушить і їм треба негайно випити. Дісмас дозволив, узявши з них слово, що вони не нап'ються. Завтра всім треба мати ясний розум. Маркус пішов із ними, але не через бажання випити, а через прохання Дісмаса наглянути за ними. Магда повернулася до себе в кімнату і взялася шити, залишивши Дісмаса наодинці з Дюрером.
— Ну, давай, — сказав Дюрер. — Допоможи мені.
Дюрерова плащаниця лежала на обідньому столі архідиякона. Вона має бути складена точнісінько так само, як плащаниця з каплиці: двічі у довжину, двічі у ширину, тоді знов те саме, і знов, доки не вийде тридцять два шари тканини.
Вони закінчили і мовчки подивилися на неї.
— Вона гарна, Нарсе.
— Хм. Навіть краща за герцогову. Занадто гарна, щоб віддати її тій свині — Альбрехту. Якщо все вдасться, тоді що?
— Здається, буде голосування.
— А якщо більшість буде за те, щоб повернути її герцогу Карлу? Думаєш, хлопці примиряться з таким рішенням? Ми ж не міська рада.
— Тоді видно буде.
— Це виглядає дивакувато, Дісмасе. Ризикувати власними шкурами, щоб викрасти те, що ми повернемо.
— Так, сенсу тут не багато. Так само, як і в тому, що шматок лляного полотна розмовляє зі мною. Але який сенс у тому, щоб вірити, ніби п'ятнадцять століть тому чоловік, який три дні пролежав мертвим, повстав з могили?
Магда сиділа упоперек ліжка, спершись спиною на стіну, і шила щось із білої тканини, яка лежала купкою навколо її ніг. Дісмас сів на ліжко, підібрався до неї, поклав голову на її коліно і миттю заснув.
Коли він прокинувся вранці, то дуже зрадів, що плащаниця цього разу не розмовляла з ним уві сні.
42. А що, як вони вип’ють вина?
Жива картина почнеться рівно о шостій. Ростан сказав: «Будьте люб'язні, ні в якому разі не запізнюйтесь».
Одразу після полудня Дісмас і Магда попрямували до Святої каплиці — робити вигляд, що допомагають з останніми приготуваннями. Їм на руку було те, що у каплиці так само кишіло багато ремісників та слуг. Магда рушила на кухню. Дісмас обійшов навколо обіднього столу, рівняючи стільці, складаючи серветки та усе роздивляючись. Срібна скриня з ладаном стояла наприкінці столу, біля однієї з жаровень. Він схилився над нею, наче милуючись прекрасним срібним вбранням, і трохи відкрив кришку. Потім набрав дрібку мирри — нібито, щоб понюхати. Роблячи це, він смикнув за мотузок у рукаві, висипавши до скрині вміст циліндричного мішечка, який Магда вшила у підкладку рукава.
Дісмас закрив кришку і знову почав пересувати стільці. З кухні вийшла Магда. Вона кивнула, і обоє разом вийшли із каплиці.
Спускаючись сходами, вони почули звук — по бруківці внутрішнього двору гуркотіли колеса карети. За нею — ще одна, тоді ще і так десь із дюжину. Коли карети проїжджали повз, Дісмас помітив на кожній герб Медічі. Одну з них, світло-блакитну, він упізнав, вона належала Караффі. Екіпажі, описавши широке коло, зупинилися навпроти апартаментів герцога Урбіно — через двір від каплиці.
— Що це?
Вони з Магдою помітили, як з дверей сипнули лакеї з багажем і почали вантажити його на позадки карет.
— Лоренцо їде.
— Слава Богу, — сказала Магда.
Карети все прибували. Нарешті з дверей апартаментів герцога вийшов Ростан і попрямував через двір до каплиці. Побачивши Дісмаса, він помахав і підійшов ближче.
— Що відбувається? — спитав Дісмас.
Ростан навіть не намагався приховати задоволення.
— Наш високий гість від'їжджає до Парижа на хрестини дофіна. Як ми будемо сумувати за ним! Гхм!
— Він навіть не залишиться подивитися живу картину і показ Святої Плащаниці?