Дісмас випростався.
— Це моя провина, — сказав він. — Я не маю права просити жодного з вас ризикувати життям. Їдьте з Шамбері. Зараз же. Я здамся герцогу Карлу. Він змусить їх відпустити Магду. Все інше не має значення.
Раптом подав голос Анкс — простий і дурноголовий Анкс:
— Вона наша сестричка.
Це все, що було потрібно сказати.
— Навіть якщо все вдасться і ми віддамо цій сволоті плащаницю, — сказав Конрад. — Чи відпустить він її?
— Хіба у нас є вибір?
Дюрер підвів риску:
— Нам майже ні на що більше сподіватися.
Дісмас міркував, крокуючи з кутка в куток.
Несподівано його погляд упав на мініатюрний портрет під склом, що висів на стіні архідияконових апартаментів. Він зняв його зі цвяха.
— Нарсе, за скільки ти можеш це намалювати?
— Ти хочеш отримати копію цього?
— Ні. Мініатюру. Схожу на цю.
— Ну…
— У тебе є година.
— Година?
— Мені не треба, щоб це був шедевр, Нарсе.
Дісмас швидко пояснив свою ідею. Дюрер вийшов з кімнати, щось буркочучи. За годину все було готово. Дісмас підмінив малюнок у рамці.
— Добре, Нарсе, добре. Тепер візьми аркуш. Я тобі продиктую.
Дюрер записував те, що говорив Дісмас, час від часу поглядаючи на нього з піднятими бровами.
Коли з цим було покінчено, Дісмас сказав:
— Тепер дай мені перстень.
Дюрер лизнув палець і стягнув з нього перстень графа Лотара. Дісмас тим часом гарячково рився у шухлядах архідиякона. Знайшовши маленьку шкіряну сумочку, він поклав мініатюру і перстень всередину.
— Зачекай… — сказав він сам до себе. Дістав з сумки мініатюру, нашкрябав на її зворотному боці три слова і поклав назад.
— Меч!
Дюрер передав Дісмасу графський меч.
Дісмас передав меч і сумку Маркусу та Анксу.
— Карети біля герцогських апартаментів. Блакитна належить Караффі. Сховайте це в ній. Якщо хтось питатиме, скажіть, що ви люди майстра Ростана і що це прощальні подарунки від самого Карла Доброго. Після цього швидко йдіть до конюшні. Готуйте коней.
Маркус та Анкс покивали й пішли.
Дюрер сказав:
— Майстер Ростан піде на це?
— Побачимо. Якщо Караффа виконає умови угоди, тоді нам це не знадобиться. Якщо ні — це наша остання надія.
— Скажи, що нам Господь допоможе, Дісе.
— Сподіваюся, він сьогодні у доброму гуморі.
44. Тайна вечеря
Дісмас і Дюрер зупинилися перед сходами до Святої каплиці.
— Ти впораєшся, Нарсе?
— Ні. Так. Я не знаю. Господи, Дісе, що ми робимо?
Дісмас дав йому дві маленькі кульки з лляного дрантя.
— Пам'ятай — дихати тільки носом.
— Припини це повторювати. Ти четвертий раз мені кажеш. Що в цьому клятому вині? Ладанум?
Свої ніздрі Дісмас також заткнув кульками з льону.
— Екстракт грибів.
— Грибів? — стурбувався Дюрер. — Святі Небеса! Ми що, збираємося їх потруїти?
— Ні, Нарсе. Магда каже, це приведе до галюцинацій. Тобто видінь. Не хвилюйся. Просто не пий нічого. І сконцентруйся на диханні через ніс.
Ростан увесь тремтів через хвилювання. Він миттю відправив їх обох перевдягатися. О шостій все було готове. Всіх попросили з кімнати, окрім учасників видовища.
— Так зворушливо, правда? Гхм! — шепнув Ростан Дісмасу. Мажордом також брав участь — йому випала роль апостола Пилипа. Сьогодні по обіді той шляхетний савойяр, який купив для себе цю роль, упав з коня дорогою до Шамбері. Принаймні, його слуга так повідомив.
Його високість герцог Савойський вийшов з-за штори. Дванадцять апостолів зааплодували.
До костюма і гриму його милості було докладено чимало зусиль. Він мав дуже переконливий вигляд, але трохи дженджуристого галілейського теслі з деякими делікатними ознаками вельможності. Карл зашарівся від оплесків і легенько вклонився.
— Дорогі мої! Ходімо, займемо свої місця.
Дюрера не знадобилося дуже гримувати. Його руді локони, борода та витончені риси обличчя робили з нього найкращого кандидата на роль улюбленого апостола Ісуса. Він поспіхом зайняв належне місце праворуч від Спасителя.
Дісмас зайняв місце Іуди — у самому кінці столу, поряд зі срібною скринею з ладаном. Жінка-гример підкреслила його чималий ніс, і Дісмас став дуже схожим на справжнього іудея.
І майже одразу він помітив, що решта апостолів, більшість із яких належали до верхівки савойської аристократії, дивляться на нього з неприхованою огидою. Його посмішку зустрічали холодними поглядами і стиснутими губами. Не дивно, що мажордому було нелегко знайти людину на цю роль.