Дісмас зрозумів: він не здогадується про підміну.
— Ви людина честі, синьйоре?
— Вища честь — це перемога, майстре Дісмас. І я її здобув.
— Італійська свиня, — прошипів Конрад.
Один з людей Караффи вдарив Конрада ногою в пах. Ландскнехт застогнав і перевернувся на бік.
— Які ж вони некультурні, ці ландскнехти, — зауважив Караффа. — Через відсутність культури вони не мають манер. Шкода. Але це не має ніякого значення.
Він продовжував голубити складену плащаницю.
— Але вони гарні вояки. Я бачив їх у бою. Я розумію, чому саме їх кардинал Альбрехт вирядив супроводжувати вас у вашій місії.
Дісмас пильно дивився на нього.
— Мені, — продовжував Караффа, — також сподобалась сестра Гільдеґарда. Як її звуть насправді? Коли забавляєшся з жінкою, краще називати її справжнім ім'ям. Але «сестра» теж забавно. Я думаю розважитися з нею до того, як це зробить мій хазяїн. Не хочу підхопити його «гірську хворобу».
Дісмас ударив Караффу по ногах. Безглуздий імпульсивний вчинок. Люди Караффи миттю накинулися і били його, доки Караффа не підняв руку — «досить».
Дісмас лежав на боці, скорчившись.
— О, я бачу, до нас приєднався граф Лотар! Яка честь!
Дісмас підвів очі і побачив, що вони схопили Дюрера. Зв'язавши художнику руки, поплічники Караффи кинули його на підлогу поруч з іншими.
Дісмас сів прямо. Дюрер перелякано дивився на нього.
— Я вже подякував майстрові Дісмасу за «переведення», — сказав Караффа. — Тепер мушу віддячити й вам. Без сумніву, ви гарно грали у Тайній вечері. Як і у попередніх метаморфозах.
Дюрер чомусь не зводив очей з плащаниці в руках Караффи.
Той продовжував:
— Ми зустрічались раніше? Певен, що так.
Дюрер глянув на Дісмаса.
— Ні.
— У мене добра пам'ять на обличчя. У Флоренції? Чи у Венеції?
— Я б запам'ятав таку виразну людину, як ви.
Караффа віддав плащаницю своєму помічникові
і низько схилився, наблизивши обличчя до Дюрера. Спочатку він торкнувся пальцями рудого волосся Дюрера, потім намотав пасмо на пальці.
— Яке гарне!
Іншою рукою він дістав кинджал і відрізав пучок волосся.
— На згадку.
Потім приставив вістря кинджала до щоки художника.
— Хіба варто псувати таке прекрасне обличчя? Отже, питаю ще раз: де це було?
— Скажи йому, — втрутився Дісмас.
— У Венеції.
Караффа посміхнувся. Потім торкнувся лезом маківки Дюрера, наче шкільний учитель, який дорікає неслухняному учневі, і підвівся.
— Коли саме?
— Герцог Урбіно і дож відвідували базиліку Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі, щоб перевірити, як працює Тіціан над вівтарем «Внебовзяття Пресвятої Діви Марії».
— Пам'ятаю! І що ви робили для цієї картини?
— Я — друг Тіціана.
— Я вражений. А що ж ви робите у Шамбері з цією бандою, вдаючи із себе знатну особу?
— Вони також мої друзі.
Караффа знову нахилився і притис кінчик кинджала під око Дюрера.
— Що ж з вами робити, граф Лотар? Виколоти це око? Або…
Він переставив вістря під друге око.
— Не можу вирішити. Кажіть самі. Яке ви волієте втратити спочатку?
Дісмас заговорив.
— Його звуть Альбрехт Дюрер, він живописець із Нюрнберга. Хочете прославитись як людина, що осліпила найвизначнішого з художників германських земель?
Караффа піднявся, стукаючи лезом кинджала по долоні.
— Дюрер… Я чув про Дюрера. То ви найвизначніший з германських художників? Дивно, невже це так важливо — бути видатним германським художником.
— Так, — сказав Дюрер. — Бо це така ж рідкість, як італієць, який додержує слова.
З відчиненого вікна донісся гуркіт коліс по бруківці. Караффа підійшов подивитися. Ще гучніше. Ще більше коліс і цокання кінських копит.
— Його високість від'їжджає.
Караффа повернувся до помічника, який тримав плащаницю:
— Передай його милості. Він прагне отримати її якнайшвидше. Скажи, що я незабаром приєднаюсь до нього на шляху до Екса. Тільки потурбуюсь про деякі дрібниці.
Помічник уклонився і сховав плащаницю.
— Візьми з собою Роззано і Гріфані, — сказав Караффа. — Фалько!
— Так, синьйоре?
— Те, що у тебе зараз у руках, цінніше за твоє життя. І ти його втратиш, якщо не доставиш цю річ герцогу Урбіно.