— Ваша милосте, від слова «кузен» я буду нітитися, бо це завеликий привілей для мене.
— Тоді не називайте мене кузеном прилюдно.
— Так, звичайно.
— А що ж ви привезли своєму Фрідріху?
— Ну, ви можете спитати в нього, кузене.
— Але я питаю вас.
— Тоді, як ваш кузен, скажу відверто, що я почуваюсь украй незручно. Я так само почуватимусь незручно, якщо курфюрст Фрідріх спитає, що я привіз вам. Професійна етика. Ви маєте розуміти.
— Дійсно, Дісмасе. Ви зараз справжній швейцарець.
Дісмас знову ледь помітно посміхнувся.
— Бачу, мій кузен найняв ландскнехтів?
— Ах, звичайно. Ви ж були рейзелауфером. Люди не завжди знають про кровну ворожнечу між німецькими та швейцарськими найманцями. Хіба ландскнехти такі вже й жахливі? Вони красунчики, треба визнати. А як вони чепуряться! Дрогобард казав мені, що вони витрачають всю свою платню на вбрання і прикраси. Точно, як швейцарська гвардія в Римі.
— При всій повазі, — відказав Дісмас, зціпивши зуби, — папська швейцарська гвардія походить від рейзелауферів, які не мають нічого спільного з ландскнехтами. Дякуючи Богу.
— Але і ландскнехтам, і рейзелауферам подобається бути найоплачуванішими вбивцями в Європі. У вас багато спільного.
— Якщо ваша милість на цьому наполягає.
— Не дуйтеся, Дісмасе. Неприязнь — це смертний гріх.
— Можливо, монах Тецель продасть мені індульгенцію.
— Що за настрій! Випийте ще вина. Воно остудить вашу гельветську кров.
Альбрехт наповнив келих Дісмаса.
— Мені доповіли, що в Базелі хтось продавав човен, що належав святому Рибалці. Це правда?
— Човен був. Але я дуже сумніваюся, що він коли-небудь належав святому Петру. Це чергова обурлива підробка. Навіть не якісна.
Альбрехт зітхнув.
— Як би він пасував до нашого монастирського двору! Дійсно, це було б щось надзвичайне.
— Мій кузен хоче, щоб я купляв підробки?
— Ні. Але погодьтеся, Дісмасе, це було б щось надзвичайне.
— Обіцяю, якщо я зустріну колись справжній човен святого Петра, я куплю його для вашої милості, скільки б він не коштував.
Альбрехт перевів погляд на вікно.
— Рибальські човни то пусте, а от чого нам дійсно не вистачає, Дісмасе, це савана.
Дісмас ледве стримав стогін. Ще одна нескінченна тема.
— Ні, не просто савана, — виправив сам себе Альбрехт, — а того самого савана, справжньої погребальної плащаниці Спасителя.
Альбрехт побожно перехрестився.
— Як я вже казав моєму кузенові, я бачив дуже багато «справжніх» плащаниць. У Базелі цього року я нарахував цілих чотирнадцять.
Альбрехт був засмучений.
— Жодної справжньої?
Дісмас похитав головою. Зараз він майже співчував Альбрехтові.
— Не хочу виглядати вульгарним, але я б не вагаючись висякався в будь-яку з них. Зухвальство в наші дні сягнуло нечуваних меж. Сумно це казати, кузене, але ваша благородна пристрасть до реліквій стає ризикованою для вас, як і для курфюрста Фрідріха. Ви обидва вдихнули нове життя у стародавню торгівлю. Але попит перевищує пропозицію. Ціни ростуть. На ринок виходять шахраї. Фальсифікатори і злодії. Це сумно. Навіть більше, це ганьба! У Базелі я говорив про це з майстром Шенком. Я сказав йому: слухай, Шенку, якщо це буде продовжуватися, люди втратять довіру до ринку. Погані виживуть хороших. І що тоді?
Дісмас так захопився промовою, що мало не додав: «Якщо монах Тецель не зруйнує все ще раніше своїми злодіяннями».
Альбрехт не слухав. Його думки були десь далеко.
— Герцог Савойський має плащаницю, — сказав він. — Ти, напевно, знаєш про це.
— У Шамбері. Так. Я бачив її. Рік тому.
— І?
— З усіх так званих справжніх погребальних плащаниць нашого Господа, ця має, можна сказати, найкраще походження. Вона вперше з'явилася в Ліре, у Франції. Наскільки мені відомо, в 1353 році. Плащаниця була власністю лицаря Жоффруа де Шарні. Доблесний лицар, але тамплієр, тож треба завжди бути насторожі з реліквіями, привезеними тамплієрами зі Святої землі. Наскільки я пам'ятаю, невдовзі після того, як вона з'явилася у Ліре, було виявлено, що це підробка. Місцевим єпископом, таким собі П'єром д'Арсе. Але ви знаєте, як це було.
— Ні. Розкажіть мені. Як це було?
— Люди платили великі гроші, щоб побачити її. Тож, незважаючи на публічну заяву єпископа, де Шарні продовжував виставляти плащаницю. Століття по тому онука де Шарні, Маргарет, передала її до Савойського дому, герцогам. Спеціально для плащаниці вони побудували каплицю Сент-Шапель у замку в Шамбері. Де вона і перебуває понині.