Фрідріх і його майстер реліквій провели наступні дні, розбираючи і розставляючи в галереї решту надбань, що прибули із Базеля.
Усього у замку було вісім галерей. В першій містилися мощі святих дів; у другій — священномучениць; у третій — святих праведників (з ребром святого Себальда у центрі); четверта і п'ята, присвячені святим мученикам, були заставлені майже до стелі. Вони дійсно скидалися на склепи.
— Це починає нагадувати склад, дядечко.
Головним експонатом тут було муміфіковане немовля, що його Дісмас привіз зі Святої землі.
У шостій галереї розташувалися мощі святих апостолів і євангелістів; у сьомій — патріархів, пророків та Святого Сімейства. Тут була солома з ясел, клапті з Ісусових пелюшок, пасмо його бороди, великий палець святої Анни, матері Діви Марії — найперша реліквія, яку Фрідріх придбав у 1493 році на острові Родос під час повернення з паломництва на Святу землю.
Восьма галерея була осердям усього: реліквії страстей Христових. Шмат мотузки, якою були зв'язані його руки, коли він стояв перед синедріоном і Пілатом, фрагмент жезла, що йому дали для насміху, кусок батога, яким йому здирали шкіру зі спини; губка, змочена в оцті, яку на списі прикладали йому до вуст, куски цвяхів, які вганяли йому в руки і ноги, і найсвятіше за все — шматки самого хреста. Насправді найціннішим Фрідріх вважав шип від Тернового вінця — звісно, саме той, що зранив чоло Христа.
Неможливо було перебувати у восьмій галереї, не будучи сповненим емоцій. Тільки рідко які з паломників, що приходили сюди прикластися до реліквій, не падали і не заливалися слізьми.
Їсти у Віттенберзі було прийнято двічі на день: пізнього ранку і пополудні. Вже в сутінках, у переддень Усіх святих, після того як все було підготоване, Фрідріх запросив Дісмаса повечеряти разом із Спалатином, його секретарем і довіреною особою, а також двірським живописцем Лукасом Кранахом.
Дісмас знав обох. Він завжди насолоджувався товариством Спалатина, доброго і дотепного, чиї розмови мали зазвичай науковий характер, але ніколи не були пихатими. Він любив плітки. Кранаха Дісмас вважав складною людиною: суворий, образливий, без почуття гумору, і доволі самозакоханий. Але, без сумніву, талановитий і працьовитий художник. Усе у Віттенберзі, як здавалося, належало йому, тож, можливо, самозакоханість була не безпідставна.
Його знайомство з Дісмасом було невдалим. Декілька років тому Фрідріх замовив Кранаху каталог своєї колекції реліквій. Тоді вона складалася лише з п'яти тисяч експонатів. Дісмас знав, що Кранах не у захваті від цього замовлення. Він волів би портрети писати чи вівтарні образи. Але ніхто не відмовляє покровителю. Кранах зганяв злість на Дісмасові — без кінця дратував його сумнівами щодо автентичності реліквій, відсапувався та пирхав. Вони ледь не побилися через листок з неопалимої купини. Зуб святого Єроніма також спричинив сварку. Але зараз Кранах уже почав з ним спілкуватися, хоча балакав через губу. Дюрер, друг Дісмаса, також був під опікою Фрідріха, втім, мав свою думку щодо Кранаха. Він не вважав його видатним. Дісмас не брався судити його роботи. Здається, картини були зовсім непогані.
Цілком можливо, що Дюрер мав таку думку через гроші. Як двірський художник, Кранах насолоджувався не лише славою, але й високою платою — кажуть, п'ятдесят гульденів на місяць, не рахуючи окремих винагород. Дюрер наполягав на тому, що той стільки не заслуговує. Дісмаса забавляло те, що Дюрер говорив про Кранаха. Художники, що з них узяти…
Але ж яка трапеза була підготовлена! Не дивно, що Фрідріх так роздався вшир. Їжа на великих тацях все прибувала й прибувала: оленина, ведмежатина, фазани, бекаси, коропи, краби, щука, оселедець, тріска. Сири, яблука, сливи. Дісмас наїдався досхочу, провівши минулий тиждень на дорожньому пайку. Вино лилося рікою. Згодом Дісмас відчув, що ось-ось лусне.
Під час десерту до зали увійшов один зі Спалатинових помічників, чимось дуже стурбований. Він нахилився до Спалатина і щось прошепотіти йому на вухо.
Фрідріх звелів:
— Кажи вголос.
— Брат Мартін, ваша милосте…
— Так.
— Він…
— Кажи!
— Він вивісив оголошення, ваша милосте. На дверях церкви.
5. Дюрер
— Яке оголошення?
— Воно досить довге, ваша милосте. Я не встиг прочитати повністю. Це… ну, ви б назвали його звинуваченням. Це стосується монаха Тецеля. Дев'яносто п'ять звинувачень.
Спалатин застогнав.
— Я знав, що щось подібне трапиться! — мовив він.