— Дев'яносто п'ять?
Фрідріх посміхнувся.
— І всі помістилися на дверях церкви?
— Він міг би попередити нас, — сказав Спалатин. — Дозвольте мені йти, ваша милосте!
Спалатин з помічником вийшли, залишивши Фрідріха, Дісмаса і Кранаха у повній тиші.
Дісмас скінчив свою розповідь.
Дюрер сказав:
— Від цього у Фрідріха, мабуть, схопило шлунок.
Він торкнувся полотна на мольберті та спитав:
— Довелося давати йому проносне?
Дісмас сидів біля великого вікна у студії Дюрера.
— Його це все забавляло. Хто був стурбований — так це Спалатин.
— Кажеш, Лютер приклеїв це простирадло? Казали ж — прибив цвяхами.
— Це все чутки, — відмахнувся Дісмас. — Декілька аркушів, приклеєних до дверей.
— Незабаром це перестане забавляти Фрідріха, — сказав Дюрер. — За таке спалюють.
Дісмас похитав головою.
— Не у Віттенберзі. Фрідріх не палить. Він навіть не тримає у штаті ката. Для деяких випадків він його запрошує.
— Ну, я за Лютера, — сказав Дюрер. — Ці індульгенції смердять до небес. Якого біса германці повинні платити за бані у Римі?
Дісмас встав і потягнувся. Опинившись позаду Дюрера, він подивився на портрет на мольберті. Це був банкір Якоб Фуггер — той, що давав кредити Альбрехту Бранденбурзькому.
— Він насправді такий гарний? Чи ти набиваєш собі ціну?
— Цілковита правда, — сказав Дюрер. — Він вродливий чоловік. Я не прикрашаю своїх портретів. Як дехто у Віттенберзі.
Дісмас чмихнув.
— Цікаво, як довго ти здатний протриматися без нарікань на бідного Кранаха.
— Бідного Кранаха? Оце так! Він такий бідний, що аж дзвенить, коли йде. Над яким шедевром він зараз працює? Мені казали, що він навіть не робить свою справу сам. Тільки походжає майстернею, наказуючи підмайстрам: «отам більше синього, тут трохи жовтого».
— Принаймні, він не малює себе на кожній картині, як ти. Тиждень тому я був із Фрідріхом у галереях. Бачив там і твоє «Мучеництво десяти тисяч християн».
— Мій шедевр, так.
— Так, пречудова робота. Але навіть при свічках і на відстані десяти кроків я зміг розгледіти на ній твоє обличчя. Треба було назвати її «Мучеництво десяти тисяч християн з Альбрехтом Дюрером точнісінько посередині».
Це було дійсно вражаюче видовище різноманітних жахливих катувань, яким шахиншах Персії Шапур І піддав десять тисяч християнських воїнів на горі Арарат за наказом римського імператора Адріана. Чи то був Діоклетіан? Цього ніхто вже не знає напевно. Дюрер помістив себе у центрі — поряд зі своїм другом Конрадом Целтісом. Целтіс помер за кілька місяців до того, як майстер почав працювати над картиною, тому Дюрер стверджував, що зобразив себе виключно на знак поваги до померлого друга. Але Дісмас вважав інакше.
— Вона все ще у галереї реліквій?
— Так, Нарсе, — сказав Дісмас. — Усе ще там.
Це було прізвисько Дюрера, що походило від міфічного Нарциса, архетипа самозакоханості, що Дісмас надав йому через невгамовну пристрасть до автопортретів та вставляння себе у замовлені картини.
— Не підпускай до неї Кранаха! Він неодмінно захоче її переробити.
Дюрер між тим наносив палену умбру на хутряну накидку Фуггера. Постійна тема: Кранах поганить його роботи. Цей конфлікт брав початок з інциденту, що відбувся кілька років тому. Імператор Священної Римської імперії Максиміліан замовив Дюреру прикрасити його друкований молитовник. З незрозумілих причин Дюрер швидко охолов до цього проекту, і тоді Кранах завершив його. О, жах! Це як би Кранах вилив відро фарби Дюреру на голову. Але та образа була ніщо у порівнянні з іще більшою вольністю. Кранах дозволив собі дописати розпочатий Дюрером портрет Максиміліана. Таке простити не можна! Художники…
Дюрер не зважав на Дісмасове кепкування.
— Я малюю красу, де б я її не вбачив. Якщо у дзеркалі, так тому й бути.
Нарс дійсно був красунчик: високий та стрункий, волосся спадає рудими кучерями, ретельно підстрижені борода і вуса в італійському стилі (а в якому ж іще!), вилиці лицаря, чуттєві вуста і прижмурені очі вправного коханця. Його погляд, коли він падав на вас, здавався невловимим і в житті, і на портретах. Дісмас приписував це його меланхолії. Дюрер був чомусь упевнений, що перебуває під впливом Сатурна. Сумного Сатурна.
— Навряд чи ви могли розгледіти на картині мене і Целтіса, — нарешті промовив Дюрер.
Дісмас розцінив це як спробу продовжити розмову про власну персону. Він посміхнувся і подумав: «Гаразд, Нарсе, давай ще трохи поговоримо про тебе».