— Скільки той партач Кранах заробляє на рік на посаді двірського художника?
— Фрідріх не каже мені таких речей. Нарс, чому ти схибився на тому Кранасі?
— Я чув, він отримує двісті гульденів. Двісті! Це все посаг Агнес.
— Сумніваюся, що аж стільки. Але впевнений, що заробляє пристойно. Я тобі так скажу: якщо будеш їсти зі столу Фрідріха — точно з голоду не помреш.
— Оце життя. І Кранах його проживає. Нема справедливості на цьому світі. Доведеться чекати іншого.
— Я хочу, щоб ти послухав про майстра Бернарда.
— Твого банкіра?
— Це геніальна людина. Даси йому гульдени, він оберне їх на дукати. А дукати — на діаманти. Мої гроші він збільшив учетверо.
Дюрер знизав плечима.
— Я скажу про це Агнес, вона у нас заправляє грошима. Якщо це можна назвати грошима.
— Так, — сказав Дісмас, — чудова у нас розмова. Сифіліс. Папин свищ. Розпусний вмираючий імператор. А тепер голод і злидні. Про що ще поговоримо? Може, ти був останнім часом на якійсь публічній страті? Якщо тебе це цікавить, можеш поїхати зі мною до Майнца. Там кожного дня когось палять.
Нарешті Дісмасові вдалося таки витягти з Дюрера посмішку — історією про розчарування Альбрехта через те, що він не купив йому підробленого рибальського човна святого Петра.
— Про що він дійсно мріє, так це про плащаницю.
— Плащаницю? Я можу зробити йому плащаницю.
Язик у Дюрера вже заплітався від горілки.
— Плащаницю таку… таку гарну, що Христос захоче спуститися з небес і скрутитися в ній калачиком.
— Нарс, не кажи таких речей.
Дюрер гепнув чаркою об стіл.
— Агов, Магнусе! Рухай швидше своїм жирним задом. Мені — горілки, а для мого друга Дісмаса неси ще тієї конячої сечі!
— Альбрехт не хоче тієї плащаниці, що ти йому зробиш, — сказав Дісмас, — він хоче ту, що в Шамбері.
Шинкар Магнус, здоровезний чолов'яга і, слава Богу, толерантний до жартів про свої сідниці, підійшов і налив Дюреру.
— Знаєш, — сказав Дюрер, нахиляючись через стіл до Дісмаса, — разом ми можемо заробити добрі гроші. Ти і я.
— Не впевнений, що хочу це почути.
— Усе одно слухай. Я зроблю плащаницю. І ти продаси цю підробку архієпископу. Я дам тобі двадцять п'ять відсотків.
— Яка щедрість. Як там Агнес?
— Агнес? Та хай її…
— Я б з радістю. Але вона твоя дружина. Це я намагаюсь змінити тему, Нарсе.
— Чому б не зробити це? Ти ж зневажаєш Альбрехта. Не хочеш його порадувати?
— Я ніколи не казав: «Я зневажаю Альбрехта».
— Ото! Ти мені сто разів казав. Він свиня. Не така свиня, як Папа, але все одно свиня. І Тецель. Тецель падлюка. Тецеля треба спалити першим…
Дюрер вихилив свою чарку і знову стукнув нею з розгону об стіл. У таверні принишкли. Він видерся на стіл і ледве встояв на хитких ногах.
— Нарсе! Сядь.
Дюрер уже підняв свою чарку.
— За монаха Лутера. За Лу…
Усі дивилися на нього.
— Нумо, давайте, пийте! За монаха Мартіна Лю-тера! О, вийшло. За нього! Смерть содоміту Папі Римському!
Хтось підвищив голос:
— Гей! Не можна казати такі речі!
Магнус кинувся до художника.
— Майстре Дюрер, будь ласка, не робіть лиха!
Дісмас смикнув Дюрера за ногу.
— Злазь звідти, Нарсе.
— Магнусе! Ще горілки! Горілки для всіх!
Він підніс свою чарку.
— Пийте всі! Пийте за Альбрехта Дюрера!
— За кого? — спитав хтось.
— За Альбрехта Дюрера! За того, хто підтирається картинами Лукаса Кранаха!
Дісмас і Магнус стягли Дюрера зі столу і поволокли до дверей.
— Хороша ти людина, Магнусе, — сказав Дюрер, відбиваючись від шинкаря, — найкраща з усіх, кого я знаю. Найдобріша у всій… ім… імперії.
— Я відведу його додому, — сказав Дісмас Магнусу.
Холодне нічне повітря здалося приємним.
— Будемо сподіватися, ніхто не викликав сторожу, — сказав Дісмас.
— До біса сторожу. Ну що вони нам зроблять?
— Нарсе, не можна стояти на столі у таверні і кричати, що Папа — содоміт.
— Але ж це правда. Лют-т… Чому я не можу вимовити це ім'я? Лю-у-у…
— Тому що ти п'яний, Нарсе.
— Ш-ш-ш. Слухай. Я зараз скажу. Люу-тер-р! Лютер тепер наш новий папа. Дісмасе!
— Що, Нарсе.
— Я люблю Лютера!
— Так. Це добре. Ходімо.
— Відведи мене до нього. Я висловлю йому мою шану.
— Монах Лютер у Віттенберзі, Нарсе. А ми у Нюрнберзі.