Італія завжди йшла Дюреру на користь, хоча він засуджував італійські звичаї. Він привіз багато чуток, переважно про марнотратство та дивні нахили Папи Лева. Ці огидні подробиці посилили його повагу до Лютера. Він розповів Дісмасу, що Лев нещодавно профінансував війну: астрономічна сума у вісімсот тисяч золотих дукатів тільки для того, щоб здобути його племінникові герцогство Урбіно. Через це деякі кардинали намагалися отруїти Лева.
— Шкода, що в них не вийшло, — зауважив Дюрер.
Кардинали були жорстоко покарані.
Розмови про Лева нагадали обом останню вихватку Лютера проти Рима. Він заявив, що Папа — Антихрист. А також, що він, прости Господи, «велика біснувата вавилонська блудниця». З огляду на це Дісмас змусив Дюрера пообіцяти, що цього разу у «Товстому Герцогу» не буде ніякого п'яного дебошу.
Дюрер скривився, згадавши епічне похмілля наступного дня і Агнес — сущу Медею у гніві. Потім погодився.
Сьогодні буде весело. Але це буде ніч сократівського терпіння. 1
За вечерею Дісмас розповів Дюрерові про Альбрехта і фальшивий човен святого Петра. Також він повідав про своє прозріння дорогою до Нюрнберга — кинути до біса реліквії і повернутися додому. Ще він сказав, що ця перспектива робить його щасливим, але водночас засмучує, бо тоді вони будуть бачитися дуже рідко. Але він побудує новий дім, а в ньому буде кімната з великими вікнами, щоб, приїжджаючи, Дюрер міг малювати.
Дюрер на це відрубав, що у кантонах йому взагалі нічого робити.
— Що я там буду малювати? Корів?
Дісмас сказав, що в такому разі він придбає величезне дзеркало, щоб Дюрер міг працювати над своєю улюбленою моделлю.
Дюрер розсміявся — його самолюбство було потішене.
Потім він сказав:
— Слава Богу, Агнес не дослухалася до твоєї поради і не віддала наші гроші цьому пройдисвіту майстру Бернарду. Я розумію, що ти встиг забрати свої гроші ще до катастрофи?
— Що ти маєш на увазі? — спитав Дісмас.
— Дісмасе, ти забрав свої гроші?
— Вони все ще у нього.
Дісмас побачив тінь жаху на обличчі Дюрера.
— Я просто подумав, що ти такий щасливий тому, що… що ти забрав таки гроші.
— Мене тут не було, Нарсе. Я повернувся лише сьогодні вранці.
Дюрер сторопів.
— Нарсе, що сталося? — спитав Дісмас.
— Ісусе на небесах!
— Кажи. Що сталося?
Дюрер махнув шинкареві.
— Горілки. Два великі кухлі!
Магнус почав цідити.
Дюрер сказав Дсмасові:
— Бернард у в'язниці.
— У в'язниці? Чому?
— Ну, за крадіжку.
— Крадіжку? Кого це він обікрав?
Дюрер знизав плечима.
— Усіх. Усіх, хто давав йому свої гроші на зберігання. Цілий список. Принаймні, ти у досить пристойній компанії. Ернест, герцог Брауншвейзький, Герлахт Ізенбург-Ноймагенський, Бруно Ізенбург-Бюдінгенський. Ще ціла купа Ізенбурзьких, Шварценберзьких. Потім Георг, герцог Гогенфельзький, дехто з Гогенцоллернів — Фрайнар, Генріх, Франц…
Дюрер побачив вираз обличчя Дісмаса і, щоб підбадьорити друга, сказав:
— Можливо, Альбрехт Майнцький також тримав у нього свої статки. Підлість не в тому, що він обдурив вельмож. До біса їх. Вони просто вижмуть більше грошей зі своїх селян і надалі питимуть кращі вина і обвішуватись гобеленами. Але, схоже, деякі монастирі й громади теж віддавали йому гроші. Ти тільки послухай: громада, що фінансувала богадільню в Нойштадті. І у них він все забрав. Яка сволота, га? А ще благодійне товариство сліпих з Фюрту. Одне діло грабувати багатих мерзотників, але красти у сліпих? Ким же треба бути для цього. Гадаю, у пеклі йому вже приготували місце погарячіше…
Дюрер раптом замовк і поклав руки Дісмасові на плечі. А потому спитав:
— Що, у нього були всі твої гроші?
За два тижні слухання справи майстра Бернарда зібрало купу глядачів. Усі сходилися на тому, що присуд до відтинання голови мечем буде занадто милосердним покаранням для мерзотного ошуканця, прибічника Сатани. Лунали заклики до більш повільної смерті. Для виконання вироку пропонували запросити до Нюрнберга ката з Майнца. Майнц був відомий своїми винаходами у цій галузі. Тамтешній кат нещодавно запровадив новий вид страти — «Велика маріонетка». Вуха, руки та ступні засудженого проштрикували здоровенними рибальськими гачками, прив'язаними до мотузок, і змушували його протанцювати весь свій шлях до смерті. При цьому його ступні не торкались землі. (Більш м'який варіант називався «Мала маріонетка», тут ноги все ж таки торкалися ґрунту.) Але, на жаль, міська рада Нюрнберга постановила, що катування Бернарда у такий спосіб буде лише зайвою демонстрацією інновацій міста-суперника у тортурній галузі.