Выбрать главу

Герцог Гогенфельзький, який втратив величезну суму, пропонував безкоштовно надати власну ведмежу яму разом з її постійним мешканцем на прізвисько Зігфрід. Інші вимагали спалити Бернарда на повільному вогні. Нещодавно таким чином палили відьму, і це тяглося цілий день через сильний вітер і вогкий хмиз.

Нарешті високий суд Нюрнберга, незважаючи на обурені заклики до найлютішої смерті, наказав відтяти майстрові голову. Це викликало загальне невдоволення. Принаймні, коли Бернарда вели до Воронячого каменя, глядачі побачили, що перебування в Нюрнберзькому підземеллі не було для нього приємним. Але це було слабкою втіхою.

Дісмас не пішов дивитися, здавшись чорній депресії. Весь цей час він пролежав у ліжку. Два тижні, майже нерухомо. Ледве чи їв і пив. Вірний Дюрер приходив щодня, іноді кілька разів на день, щоб постукати в двері, але Дісмас не відчиняв.

Нарешті, наступного дня після страти Бернарда — йому відтяли голову, а тіло четвертували і залишили псам, — Дісмас був відкликаний зі свого чадного сну гуркотом у двері.

Дюрер прийшов із сокирою. Він кричав через двері: якщо Дісмас не відкриє, він прорубає собі дорогу.

Дісмас підвівся і поплентався відчиняти.

— Господи, як же тут смердить!

— Я не запрошував тебе. Забирайся звідси.

Дюрер порозчиняв вікна, щоб позбавитися затхлого запаху. Зібрав розкиданий одяг і змусив Дісмаса вдягнутися.

— У мене є дуже хороша новина. Але якщо я залишуся тут ще хоча б на мить, мене знудить. Ходімо!

Дісмас ледве міг триматися на ногах. Дюрер майже ніс його на собі — спочатку до лазні, потім до перукаря, поголитися і позбавитися вошей, потім до себе.

Агнес зустріла Дісмаса суворим поглядом.

— І ви хотіли, щоб ми віддали наші гроші цьому чудовиську!

— Не зараз, Агнес, — сказав Дюрер. — Іди зготуй поїсти. Подивися на нього. Він голодував.

— Так йому й треба!

— Агнес!

Розгнівана жінка вийшла. Дюрер завів Дісмаса до своєї майстерні, де вони не чули буркотіння Агнес.

— Подивись на себе, — сказав Дюрер. — Треба було мені з тебе писати «Меланхолію».

Ця гравюра на міді була визнана однією з його найкращих робіт. Адже й це зауваження не розвеселило Дісмаса.

— То ти хочеш почути гарні новини? Чи хочеш вистрибнути з вікна і вбитися?

Дісмас зітхнув.

— Кажи вже свої «прекрасні новини».

— Це не зробить тебе таким багатим, яким ти був до того, як ця свиня вкрала твої гроші. Але достатньо багатим, щоб повернутися у своє нудне село. І більш ніж достатньо, щоб дочка якогось селянина вийшла за тебе. Дісмасе, чи ти мене чуєш?

— Кожне слово, — непереконливо мовив Дісмас.

— Я збираюся зробити плащаницю.

Дісмас подивився на Дюрера.

— Це і є твої новини?

— А ти продаси її тому мерзотникові Альбрехту.

Поки Дісмас намагався це переварити, Дюрер додав:

— Нам треба вирішити, як ми поділимо гроші. Але не турбуйтеся. Грошей буде багато. Тому що це буде шедевр.

Дісмас поглинав зготоване Агнес рагу з кролика. Вона мала складний характер, але була чудовою куховаркою.

— Повільніше, — посміхнувся Дюрер, — зараз вдавишся.

І поклав четверту порцію у Дісмасову миску.

Друг лише заперечливо мотнув головою.

— Ти вже не такий блідий. Хочеш послухати про страту Бернарда? Прийшло все місто. Треба зробити гравюри, будуть розхапувати, як гарячі пиріжки! Розказувати?

— Ні, — сказав Дісмас.

— Чому?

— Тому що ти можеш сказати, що перед тим, як йому відрубали голову, він висповідався. Я не хочу навіть припускати, що Бог йому пробачить.

Дісмас витер рота, випив одним духом келих вина і відкинувся на спинку стільця.

— Тепер щодо твого плану. Ти маєш зрозуміти: існує дуже багато плащаниць. Я бачив їх — навіть не пам'ятаю точно, але не менше сотні. Може, й більше.

Нарс пирхнув. Навіть якщо і так, серед них нема жодної, зробленої Альбрехтом Дюрером. Він уже малював темперою на полотні кілька років тому, і з пречудовим результатом. З математичною точністю передавав пропорції тіла.