— Домовились. Тепер давай нап'ємося. Бо скоро нам буде не до цього.
8. Майнцька плащаниця
«Вильмишановний і дорогий Дядечко, з привиликим хвелюванням пишу Вашій Милості щоп повідомити, що дістав дивовижну чудову річ…»
Дісмас кинув перо і вилаявся. Звичайно, він не письменник. Гірше за те, він почувався погано — просто препаскудно — пишучи таку брехню «дядечкові Фрідріху». Кілька разів він ледь не пошматував листа. Але все ж таки нагадав собі: якщо Дюрер не помиляється, Фрідріх так і не прочитає цього.
Тому знову взявся за перо і повів далі:
«…Ви давно хотіли мати справжню Погрибельну Плащаницю Спасителя. Дуже довго я
Дісмас застогнав. Серйозно, йому треба найняти когось, щоб написав цього клятого листа за нього. Але про це не могло бути й мови.
«…викривання тих плащаниць що я бачив але зараз я знаю що знайшов єдину й справжню в якій наш Спаситель був загорнутий у своїй могилі.
Ваша Милість може спитати як це трапилося? Справді, може. Зараз я розповім як все було. Звечайно мій Всезнаючий Дядечко знає про Боніфація І Монферратського який зазнав великого сорому в хрестовому поході на початку XIII сторіччя? Звісно знає. Те кляте дійство, в якому італійські хрестоносці підло, жорстоко і огидливо напали на Християнське братство знищуючи чоловіків жінок дітей о кровава підлість! міста Константенополя. Ці хижі істоти вбивали поки їхня жага до крові вгамувалась, потім почали розкрадати реліквії з найсвятішого міста. Назва Четвертому хрестовому походу це ясна річ богохульба.
Одна така реліквія, про яку зараз ніхто не знає, випадково опинилась справжньою Погребальною Плащаницею Господа Нашого Ісуса Христа.
З часів того страшного злодіяння, 1204 року з різдва Христового, до якого я відношу Четвертий хрестовий похід, цим найсвятішим полотном володів спадкоємець вищеназваного бастарда Боніфація який, Слава Богу і всім святим, зустрів свою погибиль від рук такого ж кровожерного болгарського царя Калояна невдовзі по тому. Яка радість.
Плащаниця перейшла до його доньки Беатриси, Савойської маркізи. Надалі вона передавалась од покоління до покоління по материній лінії до тих пір, як…»
Дісмас писав уночі.
Намагаючись перемогти свою жахливу безграмотність, він і сам захопився цією вигаданою легендою. Дійшовши до заключної частини, він попередив «дядечка Фрідріха», що заплатив «найсоромнішу суму» настоятелю каппадокійського монастиря, в якому нібито знайшов цю найсвятішу зі святих реліквій.
Наприкінці Дісмас додавав, що збирається виїхати з Нюрнберга до Віттенберга з цим дорогоцінним вантажем за тиждень від дати, якою позначений цей лист.
І ще він вибачався за відправку цього делікатного документа імперською поштою і пояснював, що хоче, щоб Фрідріх отримав його повідомлення якнайшвидше. Потім він підписався «Ваш вірний племінник», чим остаточно добив власну совість.
Перечитуючи аркуш, повний брехні, Дісмас відчув ще більший сором. Довелося знову нагадати собі, що дядько Фрідріх ніколи не побачить цього листа, оскільки він мав потрапити на очі його іншому покровителю — Альбрехту Майнцькому.
Дісмас згорнув листа у тугий сувій, і замість того, щоб запечатати воском, просто обкрутив мотузкою. Зверху написав: «СУВОРО І ДУЖЕ ТЕРМІНОВО КОНФІДЕНЦІЙНО ДЛЯ ЙОГО ВИСОКОСТІ БОЖОЮ МИЛІСТЮ ФРІДРІХА III КУРФЮРСТА САКСОНСЬКОГО».
Ці демонстративні помітки гарантували, що кур'єр імператорської пошти, отримавши солідну винагороду від Альбрехтового шпигуна, розкриє його, скопіює слово в слово і надішле копію екстреною поштою до Майнца. А далі почне зволікати з відправкою оригіналу до Віттенберга. Таким чином Альбрехт побачить принаду. Дісмас і Дюрер розраховували на те, що вона розпалить апетит Альбрехта набагато більше, ніж приїзд Дісмаса до Майнца із плащаницею на продаж.
Що стосується оригіналу листа: коли він прибуде до Віттенберга, чорнило, зроблене Дюрером, зникне. Вони добре уявляли цю кумедну сцену: кур'єр, прибувши у Віттенберг, каже, що у нього термінове повідомлення для курфюрста. Потім лізе у свою торбу і передає управителю Фрідріха абсолютно порожнього листа — як усередині, так і зовні.