9. Кесареві — кесареве
Через п'ять днів після того, як лист був вручений імперському кур'єру в Нюрнберзі, Дісмас, не поспішаючи, вирушив до Віттенберга. При ньому була справжня погребальна плащаниця Христа, складена ввосьмеро.
На другий день своєї подорожі, діставшись Байройта, він почув позаду тупіт копит. Шестеро вершників на чолі з Вітцем, помічником Дрогобарда! Дісмас зрадів відсутності ландскнехтів. Добрий знак. Альбрехт, напевне, розумів, як неприємно Дісмасові бачити ландскнехтів у супровідному загоні.
Дісмас прикинувся здивованим, коли до нього звернулись. Вітц був увічливий, але наполегливо радив, настільки лагідно, наскільки це може робити військовий, негайно повертати та їхати до архієпископа — той на нього чекає.
Дісмас запитав, чому такий поспіх.
Вітц не зміг пояснити. Лише буркнув: «Державна справа».
Дісмас симулював обурення. Він направлявся до Віттенберга, і також у «державних справах».
Вітц стояв на своєму, тому Дісмасове прикидання швидко скінчилося. Він сказав, що, звісно, погоджується їхати з ними до свого дорогого покровителя-архієпископа, якщо справа настільки термінова.
Два дні швидкої їзди — і ось вони вже переправляються на поромі через Рейн. На протилежному березі палають від вечірньої зорі шпилі міста Майнц.
Дісмас розмірковував над тим, яким чином Альбрехт пояснить цей виклик, точніше — наказ. За таких обставин він не зможе просто взяти і привітати його звичайним недбалим «а, Дісмасе!» — а потім додати: «Мої шпигуни перехопили ваш лист до Фрідріха щодо плащаниці».
Коли він прибув до палацу архієпископа, слуги одразу кинулися розвантажувати його візок. Дісмас тримався тільки за шкіряну сумку, розміром з велику Біблію, в якій ховалася плащаниця.
— Дісмасе! Дорогий кузене! Як добре, що завітали! Сподіваюсь, дорога виявилася не надто важкою?
Дісмас опустився навколішки, щоб цмокнути єпископський перстень.
— Ходімо, ходімо, в цьому зараз немає необхідності, — проказав Альбрехт, підіймаючи Дісмаса на ноги.
— У мого кузена все добре? Ваш помічник не міг пояснити, чому ви викликаєте мене так терміново.
— Сідайте, сідайте. Ви, мабуть, виснажені після подорожі. Вина майстру Дісмасу, — наказав Альбрехт слузі.
Вино — досить гарне — було принесено й налито, слугу відпустили.
— Дісмасе, мені стало відомо, що виявлено деяку річ.
— Хм?
— Е-е… Плащаницю.
— Га?
Альбрехт посміхнувся.
— І доволі незвичайного походження.
— Це цікаво.
— Вона з'явилася ще до тієї плащаниці, що у Шамбері.
Дісмас совався у кріслі, вдаючи тривогу, хоча частина цієї тривоги була справжньою.
— Хм… Така знахідка дійсно заслуговує на увагу. Чи можу я спитати, звідки мій кузен дізнався про це?
— Дісмасе, — Альбрехт поблажливо посміхнувся, — я архієпископ Бранденбургу, Магдебургу і Гальберштадту. Чи не спадало вам на думку, що мене добре інформують стосовно справ у моїх землях?
Дісмас посміхнувся.
— Так, я розумію. Гарний пастух, звісно, наглядає за своїми стадами. Це, напевне, втомлює. Стільки земель, стільки овець…
Альбрехт насупився.
— Але ви, я бачу, не у захваті від цієї новини. Чому? Відкриття такого сакраменту — справжньої погребальної плащаниці Господа нашого!
Альбрехт перехрестився. Дісмас також.
— Звичайно, я в захваті,— кивнув Дісмас.
Деякий час вони витріщалися один на одного.
Нарешті Дісмас промовив:
— Мені шкода герцога Савойського.
— Чому саме його?
— Коли цю плащаницю побачить світ, усі зрозуміють, чим є його плащаниця. А тоді, звісно, все ні до чого. Хто піде у паломництво в Шамбері, щоб прикластися до простого шматка тканини? Більше ніяких паломників. Бідолаха герцог.
— Ага, то мій кузен поінформований щодо нової плащаниці?
Дісмас набрав виразу обличчя людини, що опирається спокусі розголосити величезну таємницю.
— Кузене, — згодом сказав він, — я в дуже незручному становищі.
Альбрехт співчутливо кивнув.
— Як же так, сину мій? Ви знаєте, що моя любов до вас безмежна. Як я можу допомогти? Розважте свою душу.
— Річ, про яку ви говорите, вона… вона… зараз у мене.
— Чудово!
— Але, на жаль, маю повідомити свого кузена, що вона вже обіцяна.
— Що значить — обіцяна?
— Курфюрсту Фрідріху.