Очі Альбрехта уп'ялися в шкіряну сумку, що висіла в Дісмаса на боці.
— Я маю це побачити, Дісмасе.
— Можливо, краще не дивитися, кузене? Якщо ви побачите, це може тільки…
— Що?
— Боюся, це може викликати у мого кузена бажання…
— Кажи прямо, чоловіче.
— Отримати її. Вона має велику силу.
— Я наполягаю, Дісмасе.
Дісмас зітхнув.
— Якщо мій кузен наказує.
Довгий трапезний стіл стояв навпроти стіни. Дісмас прибрав з нього все. Потім поклав на нього шкіряну сумку, розстібнув ремені і перехрестився. Альбрехт також перехрестився. Дісмас розстелив плащаницю і з поклоном відступив назад.
— Ecce homo[13].
Альбрехт аж рота роззявив.
Вони зустрілися знову у кабінеті Альбрехта для вечірньої трапези.
Після демонстрації плащаниці Дісмас прикинувся втомленим і висловив бажання прийняти ванну, лишивши, таким чином, Альбрехта у кабінеті один на один із плащаницею. За цей час жадоба архієпископа посилилась.
Вечеря була розкішною, різних наїдків було вдосталь, вина — найкращі з тих, що вдалося відшукати у погребах палацу. Альбрехт щоразу наповнював келих Дісмаса по самі вінця. Дісмас підготувався до цього, випивши перед вечерею чашку оливкової олії, щоб захистити шлунок і не сп'яніти. Проте, він прикидався, що напідпитку.
— Отже, Дісмасе, ви кажете, що плащаницю обіцяно Фрідріху.
— І так, і ні. Так. Ні. Але, ну, так. Я гадаю, обіцяно.
— Так? Чи ні?
— Мій дорогий дядечко Фрідріх… Давайте вип'ємо за нього!
Дісмас підняв свій келих.
— За Фрідріха Мудрого, курфюрста Саксонії. Доброго здоров'я йому. І довгих років життя.
Альбрехт похмуро підняв свій келих.
— Фрідріх… Плащаниця… Чому вона обіцяна Фрідріху? Це правда? Я не розумію вас, Дісмасе.
Дісмас піднявся, хитаючись, і простягнув свій келих до плащаниці.
— Давайте краще вип'ємо за плащаницю, — сказав Альбрехт.
Дісмас був спантеличений.
— Чи годиться, кузене, пити за плащаницю господа нашого Христа? Звичайно, це вино гідне того…
— Сядьте, Дісмасе, — наказав Альбрехт, роздратовуючись усе сильніше. — Так, можна випити за плащаницю. Хоча зараз…
— Знаєте, кузене, — перебив Дісмас. — Усе своє життя мисливця за реліквіями я мріяв знайти плащаницю. І тепер Господь забажав, щоб вона потрапила мені до рук.
Дісмас перехрестився.
— Пропоную тост. За Бога. Е-е, чи це буде доречно?
— Так. Я впевнений, що це Боже благовоління. Але все ж скажіть мені, які наміри у Фрідріха щодо плащаниці?
Дісмас знизав плечима.
— Він завжди хотів її. І тепер, — Дісмас ударив по столу, — матиме. Дуже гарне вино, кузене.
— Радий, що вам подобається. Випийте ще. Але, Дісмасе, я теж завжди хотів плащаницю. І ви давно про це знаєте. Нещодавно я просив вас дізнатися, чи не можна купити для мене плащаницю з Шамбері.
— Просили. Просили, так. Я пам'ятаю. Так.
Дісмас майже ліг на стіл.
— Знаєте, що я вам скажу, кузене…
— Що?
— Після того як я відвезу справжню плащаницю Фрідріху, якщо ви не проти, я поїду в Шамбері і подивлюся, чи не продасть герцог Савойський вам свою.
Дісмас гикнув.
— Ой, вибачте. Я думаю, коли справжня плащаниця буде виставлена у Віттенберзі, герцог Савойський може подумати — та якого біса, і продати нам свою.
Дісмас помахав пальцем у повітрі.
— Присягаюся, що виторгую її за пристойну ціну. Я скажу йому: слухай сюди, ваше герцогство, уже весь світ знає, що твоя плащаниця це просто лахміття, шматок рядна. Справжня — у Віттенберзі… Чудове вино, еге ж?
— Дісмасе, — сказав Альбрехт. — Послухайте мене. Я не хочу плащаницю герцога Савойського. Я хочу ось цю плащаницю.
Палець Альбрехта вказував на стіл.
Дісмас співчутливо зітхнув.
— Знаю. Я б теж хотів, щоб вона не була обіцяна дядечкові Фрідріху. Але… але вона обіцяна.
— Скільки він пропонує?
— Хіба справа у грошах?
— Дісмасе! Я питаю — скільки?
— Добре, якщо ви питаєте. Шістсот.
Альбрехт був приголомшений.
— Шістсот?
— Еге ж. Дукатів.
Альбрехт кинув серветку на стіл.
— Фрідріх погодився заплатити такі шалені гроші?
Дісмас кивнув.
— Ну. Плюс супутні витрати.
— Які витрати?
— Дорогу до Каппадокії і назад він бере на себе. Знаєте, скільки ці грабіжники-венеціанці беруть за прохід корабля до Анатолії? Як за цілий караван! А провідники? І ще треба найняти охоронця-мамелюка. І ще одного охоронця, щоб той вас захищав від першого охоронця. Що за клята країна! Ще й далі доводиться платити всім місцевим султанам за проїзд їхніми землями…