— Так, так, я впевнений, що це було важке завдання.
Альбрехт торкнувся спітнілого лоба серветкою.
Потім піднявся і підійшов подивитися на плащаницю.
— Кузене? — невпевнено мовив Дісмас.
— Так?
— Вибачаюсь, але ви пітнієте.
— Що з того?
— Якщо ви не проти… може б, не на святу плащаницю?
— Ох, — Альбрехт відійшов від столу. — Добре. П'ятсот. Плюс ще п'ятдесят на ваші витрати.
Дісмас безпорадно розвів руками.
— Але, кузене… Я ж обіцяв. Фрідріху.
Альбрехт суворо подивився на Дісмаса.
— Ви знаєте, Дісмасе, що відбувається у Віттенберзі? — спитав він.
— Ну, я давно тут не бував. Каппадокія, розумієте.
— Я з превеликим жалем мушу повідомити вам, що Віттенберг перетворився на розсадник єресі.
— Хм? Е-е… Це погано.
— Це жахливо. І я, знов-таки з превеликим жалем, мушу сказати, що ваш «дядечко» прихистив диявольського ворога святої матері-церкви. Я маю на увазі зрадливого монаха-августинця, брата Лютера, хай всемогутній Бог помилує його прокажену душу.
— Я щось таке чув…
— А чи знаєте ви, Дісмасе, що ваш Фрідріх відмовився передати Лютера домініканській інквізиції для допиту?
— О Господи!
— Далі він відмовив не лише на мої прохання видати його, але й на неодноразові прохання його святості Папи. Що ви скажете на це?
— Ну, я не теолог. Але звучить… визивно.
— І тепер, Дісмасе, ви намагаєтесь доправити цю… — Альбрехт з благоговінням подивився на плащаницю і перехрестився, — цю найсвятішу з усіх реліквій у самісіньке лігво беззаконня?
Дісмас насупився. Він був спантеличений. Аж раптом пожвавішав.
— Може, плащаниця допоможе очистити лігво беззаконня?
— Як?
— Може, Лютер, побачивши її, покається. Чи, може, Фрідріх, коли отримає її, зрозуміє свою помилку і віддасть Лютера добрим домініканцям?
— Ми не можемо так ризикувати, Дісмасе. Я кажу це не як ваш друг, а офіційно заявляю.
— Як це?
— У якості архієпископа, Дісмасе, що промовляє від імені нашої Церкви.
— Ох! Мені треба стати навколішки? — розгубився Дісмас.
— У цьому зараз немає необхідності. Погляньте сюди, Дісмасе. Мені просто совість не дозволяє віддати ось цю погребальну плащаницю нашого благословенного Господа до Содома і Гоморри. Я просто не можу цього зробити. Тому від імені Святої матері-церкви, я, її покірний слуга, конфіскую її. Не бійтеся, вам заплатять. Хоча, треба сказати, що п'ять сотень дукатів — це приголомшлива сума.
— П'ятсот п'ятдесят. Витрати.
— Як скажете. Згоден.
Дісмас поважно кивнув.
— Що ж… Я не можу ослухатися свого архієпископа. Це ж гріх. Чи не так?
Альбрехт кивнув.
— Тяжкий гріх.
— Виявляється, у мене немає вибору. Але що я скажу Фрідріху?
— Залиште Фрідріха Божій волі і справедливості. Ми спробуємо повернути його в лоно святої церкви.
— Дорогий мій дядечку Фрідріх…
Альбрехт поклав руку на його плече.
— Погоджуйтеся, Дісмасе. Плащаниця має бути тут. Бог буде задоволений вами. Біблія недарма каже нам: віддай кесареві кесареве, а Богу — Богове.
Дісмас нарешті кивнув.
— Що ж, будь по-вашому.
10. До біса чистилище
Повернувшись до Нюрнберга, Дісмас подався до свого компаньйона-змовника — розповісти про успіх. Святкували згідно з традицією всіх змовників — понапивалися.
— …А тоді він мені каже: «Віддай кесареві кесареве».
— Ахх-ха-ха-ха!
Гульня йшла за кутковим столом у «Товстому Герцогу».
— Треба було просити більше, — сказав нарешті Дюрер, хитаючи головою. — Я це знав.
— П'ятсот п'ятдесят — це добрий денний заробіток. Отже, слухай, слухай. Ти слухаєш чи ні?
— Так.
— Наступного ранку я прикинувся, ніби в мене тяжке похмілля. А він намагався переконати мене, що я погодився на чотириста дукатів!
— Який засранець! Ти ж не дозволив йому…
— О, ні!
Дісмас покопирсався у кишені і дістав повну жменю золотих дукатів.
Він сипав їх по одному на стіл, створюючи дзенькотливий водоспад. Потім спитав: