— Більше сімнадцяти тисяч, я гадаю.
— Сімнадцять тисяч чотириста сорок три. Не думаю, що з такими темпами архієпископ Майнца зможе нас коли-небудь наздогнати. До згадки про архієпископа: нам повідомили з Майнца, що в нього є дивовижна плащаниця.
— Он як? Що ж, — ніяково засміявся Дісмас. — Там хтозна-скільки плащаниць.
— Кажуть, ця щось із себе представляє.
Спалатин подивився на Дісмаса.
— Хіба ви не чули про неї?
— Я? Я, знаєте, подорожував. І свого часу бачив занадто багато плащаниць, щоб хвилюватися з цього приводу. Як почувається мій дядечко?
— Не дуже. Подагра. Камені. Ви ж знаєте, він любить попоїсти.
— О, так!
Дісмас поляпав себе по животу.
— Він сумує за полюванням. Воно було частиною його життя. Але зараз все у минулому. Лютер продовжує нагнітати напруження.
— Що цього разу?
— Змови проти нього. Довелося всюди поставити охорону.
— Вони наважаться вбити його тут?
Спалатин знизав плечима.
— Він нажив собі впливових ворогів. Імператор, Папа і наш дорогий «скоро-стану-кардиналом». Якби не ваш покровитель, брат Лютер був би зараз купкою попелу і кісток.
— Ну, дякуємо Господові за «дядечка Фрідріха».
— Складно сказати, як воно піде далі. Вся надія на те, що між написанням прокламацій проти Рима брат Лютер знайде час, щоб помолитися Богові за довге життя курфюрста. Фрідріх буде радий вас бачити. Він говорить про вас увесь час. Він дуже любить вас, Дісмасе. Ви йому наче справжній племінник.
— Мабуть, так. Гарну ціну тоді виторгували за годинника?
Спалатин розсміявся.
— Я не рівня нюрнберзькому годинникарю. Можливо, нам доведеться позичити трохи ваших дукатів. Я радий, що ви їх повернули. Який все ж таки негідник цей Бернард…
Дісмас дістався довгої галереї, зайшовши з дальнього кінця. Фрідріх сидів у великому кріслі біля вікна. Його очі були заплющені. Задрімав? Нудна справа — позувати для портрета.
Дісмас потихеньку підійшов. Мостина рипнула. Кранах обернувся і приклав указівний палець до губ. Дісмас подивився на мольберт. Мініатюра. Пензлі були малесенькі, деякі з однієї або двох ворсинок. Вони заговорили пошепки.
— Як він?
— Заснув.
— Бачу.
Дісмас роздивився маленьку картину.
— Гарно…
— Чим ти займався? Копирсався у могилах, як завжди?
— Ні. Я покінчив з усім цим.
— Що там з Альбрехтовою плащаницею?
Дісмас знизав плечима.
— Спалатин щось мені розповідав.
— Так ти не в курсі? — спитав Кранах. — Це ж твій бізнес.
— Я бачив більше плащаниць, ніж ти полотен, майстре Кранах.
Очі Фрідріха розплющилися. В молодості вони були вибалушені — від цього його погляд завжди набував напористого та трохи божевільного вигляду. Дюрер вдало передав це на його портреті. Зараз, у похилому віці і при надмірній вазі, вони трохи запали і зустрічали вас, так би мовити, бічним поглядом.
— Племіннику! Ви консультуєте майстра Кранаха?
Дісмас посміхнувся.
— Намагаюся переконати його, щоб домалював німб, але він відмовляється, поки вас не канонізовано.
— На це обмаль шансів зараз. Іди сюди.
Фрідріх запрошував в обійми.
— Лукасе!
— Так, ваша милосте?
— На сьогодні досить.
— Як скажете, ваша милосте.
Кранах кинув на Дісмаса роздратований погляд і почав витирати пензлі. Багатостороння людина цей Кранах: двірський живописець, бурмистер, власник найбільшого видавництва у Віттенберзі, власник аптеки, забудовник і власник купи нерухомості. Він був на короткій нозі з Лютером.
Дісмас міркував: Дюрер і Кранах — обидва великі майстри. Дюрер — меланхолік, але все ж із ним можна посміятися, якщо він у доброму гуморі. Проте за всі роки знайомства з Кранахом Дісмас ніколи не сміявся з ним, не шуткував і навіть не бачив його розсміяним. Отже і живопис Кранаха відображав саме це. На жаль.
— Що ти привіз своєму старенькому дядечкові? — спитав Фрідріх.
— Боюся, що з'явився з пустими руками. Я…
Слова застрягли у нього в горлі.
— Що?
— Я прийшов попрощатися, дядечку. Їду додому. Настав час.
Фрідріх спохмурнів. Його очі змокріли.
— Це дуже несподівано. У нас ще багато роботи з колекцією.
Дісмас посміхнувся.
— У вас найбільша колекція у світі, дядечку. Ну, не враховуючи Ватикану. Майстер Спалатин каже, що місця майже не лишилося.