Вони обрали місця, які — Дісмас перевірив — були десь позаду, в гущині юрби.
Знадвору голосно засурмили.
— Ну просто, як наш Господь захотів би, — зауважив Дюрер.
Дісмас нарахував двісті п'ятдесят осіб у процесії. Альбрехт виглядав розкішно в своїх нових червоних галеро[14] та ризі. У своїй розлогій проповіді він віддав належне святому Боніфацію, мученику і святому покровителю Майнца та всієї Німеччини, який запровадив християнство серед язичників-франків. Альбрехт звертався до нього кілька разів таким чином: «наш улюблений праотець у Христі», натякаючи на прямі родинні зв'язки зі святим.
Дюрер увесь час стогнав і бурмотів.
Альбрехт завершив закликом до всіх праведних германських християн об'єднатися во Христі і загоїти минулі чвари спалінням біля стовпа Мартіна Лютера.
— Так, це нас дійсно об'єднає, — сказав Дюрер. — Нема нічого більш миротворного, ніж добре спаління.
Нарешті настав час головної події. За сигналом дві тонкі золоті мотузки, просунуті у коліща високо під стелею, підняли плащаницю з релікварію, оздобленого дорогоцінним камінням, золотом та сріблом, підвісивши її в повітрі над вівтарем.
Там вона й колихалася поміж клубів ладану та мелодій хоралів. Багато хто пороззявляли роти, так само, як Альбрехт, коли вперше побачив її на столі у своєму кабінеті. Чулися стогони та плач релігійних фанатиків. Навіть Дюрер визнав, що як для постановки, це виглядало «непогано».
Дісмас прорік як мінімум одне чудесне зцілення на відкритті. Згодом з'ясувалося, що їх відбулося аж два: сліпий побачив, кульгава жінка пішла. Обидва зцілення були люб'язно надані Тецелем.
Коли жінка, що зцілилася, закричала, Дюрер прошепотів: «Я й гадки не мав, що буде настільки добре».
Після церемонії основних спонсорів приймали з вином і сиром у внутрішньому дворі монастиря. Дісмас заборонив Дюрерові йти і пішов сам.
Був теплий день. Він відчував спрагу та все ще хвилювався через розчарування Фрідріха. Тому перехилив кілька келихів вина один за одним.
Альбрехт стояв першим у черзі гостей до вина, сяючи від похвал через те, що він зробив таке диво для Майнца. Дісмас приєднався до черги.
Посмішка Альбрехта зникла, тільки-но він побачив Дісмаса. Він намагався знецінити роль Дісмаса у здобуванні плащаниці, воліючи створити враження, що її поява якимсь дивним чином пов'язана з його обранням до колегії кардиналів. Але все ж таки простягнув руку з цибулястим кардинальським перснем.
— А, Дісмасе! Сьогодні насправді великий день.
— Так, ваше високопреосвященство.
— Благословляю тебе, — промовив Альбрехт, натякаючи, що йому час іти.
Дісмас, осмілівши від вина, проте, продовжував стояти на місці.
— Як чудово, — сказав він Альбрехтові,— таке несподіване підтвердження.
— Е?
— Зцілення. Два!
— Так, дійсно. Чудово. Радий був бачити.
— Сподіваюся, його високопреосвященство вмить поверне зроблені інвестиції.
Замість посмішки на обличчі Альбрехта з'явилась перелякана гримаса.
— Гарного дня вам, Дісмасе.
— Насправді, це прощання, ваше преосвященство. Я їду додому.
— Що ви кажете?
Альбрехт зовсім не був засмучений.
— У відставку. Хіба можу я сподіватися колись перевершити оце?
— Так, гаразд, ще раз благословляю вас. А зараз посуньтеся, бо тут інший гість. Каспаре! Графине! Як приємно бачити вас обох…
13. Не дуже чудовий день
Було б легше подорожувати на південь річкою, навіть проти течії, але численні пункти збору оплати на Рейні між Майнцем та Базелем були переповнені контролерами-нишпорками. Навіть з усіма гарненькими дукатами, які Дісмас мав при собі, більш розважливим було обрати дорогу суходолом і звичне маскування під монаха.
Подорож забере з місяць: Страсбург, Базель, Тун, оминучи Берн, а потім — униз до Лаутербруннена, а тоді круте сходження на гору до Мюррена. Хотів би він там опинитися просто зараз. Але важка довга дорога верхи має трохи відволікти його від почуття сорому через догану Фрідріха. Сором гриз його серце, як щур. Він уже всерйоз міркував, чи не пожертвувати нажиті нечесним шляхом дукати на перший-ліпший монастир, який трапиться дорогою. Але що потім? Знову повертатися до життя мисливця за реліквіями? Він більше очей не зможе показати при дворі Фрідріха. А думка про подальші стосунки із Альбрехтом була нестерпною. Починати все заново, продаючи реліквії на ярмарках? Тільки не це.
14
Галеро — великий та плаский червоний капелюх із широкими крисами, з якого з обох боків звисають по 15 китиць. Галеро є геральдичною відзнакою сану кардинала.