Приховати пересування двох курфюрстів — примаса[15] Німеччини та правителя Саксонії — було важко, якщо не неможливо, враховуючи їх почет. Офіційною версією Вюрцбурзької зустрічі було прагнення знайти рішення у справі Лютера.
— Ти впевнений, що це був Дюрер? — спитав Фрідріх.
— Є деякі сумніви. Але вони виглядали як ідеальна парочка шахраїв, коли я натрапив на них у ту ніч в нюрнберзькій таверні. П'яні, як солдафони. Ще й будували на столі вежі зі своїх дукатів.
Він посміхнувся.
— Жива ілюстрація продажності.
— І Дюрер поставив там підпис Кранаха? Навіщо?
Спалатин знизав плечима.
— Художники…
— Як він це зробив?
— Це дитяча забавка. Молоко. Сік лимона. Цибуля. Інші методи включають тілесні рідини. Сечу або…
Спалатин відкашлявся.
— Ох, кажи вже, Георге.
— Сперму.
Фрідріх скривився.
— Будемо сподіватися, що то не вона. На плащаниці? Господи, змилуйся.
— Майстер Кранах підходив до мене сьогодні. У мене досі вуха горять від його докорів.
Спалатин не зміг утриматися від посмішки.
— Він у стані, що відповідає ситуації.
— Він знає?
— Ні. Але у нього було замовлення від Альбрехта — взятися за великий вівтар у Кобленцькому соборі. Вчора він отримав повідомлення з Майнца про скасування замовлення. Жодних пояснень. Він намагався дізнатися в мене, чи варто йому подати судовий позов через розрив тієї угоди. Я не радив.
Фрідріх розсміявся. Спочатку тихенько, а потім його велике тіло почало трястися, як дім під час землетрусу.
Спалатин також сміявся.
— У цьому є й позитивний момент. Його обурення доводить, що він ні з якого боку не причетний до змови. Якби він був спільником, то сумніваюсь, що він би сопів як скажений бик, погрожуючи судовим процесом.
Фрідріх витер мимовільні сльози зі щік.
— Я хотів би поговорити з майстром Дюрером, — нарешті сказав він.
— Я теж. Дуже.
Фрідріх розмірковував.
— Нюрнберг — вільне імперське місто. Там у нас немає жодних юридичних прав.
Він подивився на Спалатина.
— Тож ми не можемо змусити його приїхати у Віттенберг.
— Ні.
Спалатин посміхнувся.
— Але з його боку було б неввічливо відхилити запрошення.
Фрідріх поміркував.
— На його місці я б відхилив.
— Дозвольте мені зайнятися цими дрібницями, — запропонував Спалатин.
Дюрер у своїй студії наносив останні штрихи на портрет Якоба Фуггера, коли Агнес увійшла повідомити, що прибули троє поважних панів. Імперські емісари, як вони назвались.
Зазвичай Дюрер вважав неприпустимим, щоб хтось відривав його від роботи. Але для імперських емісарів можна зробити виняток. Особливо тому, що імператор Максиміліан досі винен йому за два сімейні портрети. Можливо, ці люди привезли його винагороду.
— Не барися, жінко, — сказав він, витираючи руки ганчіркою, змоченою терпентином. — Заведи їх. І принеси випити. Гарного пива, Агнес.
Фрау Дюрер пробурмотіла, що вона бачила й краще вдягнених імперських емісарів у своєму житті і, розгнівана, вийшла.
Незабаром двері у студію відчинилися і зайшли троє.
Одного погляду було досить, щоб Дюрер погодився з Агнес щодо їхнього вбрання. Трійця була без пір'я на капелюхах, без шовку і медальйонів. На додачу, всі були неголені та брудні.
Дюрер бачив багато сановників та слуг, які працюють на можновладців. Ці хлопці були більш схожими на тих, яких можна зустріти у засідці біля річки або міських воріт. Уночі.
Чоловік, який звернувся до нього, люб'язно й поважно, виявився дуже знайомим на вигляд, але Дюрер не міг пригадати його. Портретисти пам'ятають обличчя. Де він його міг бачити?
— Нам доручено його імператорською високістю супроводити вас до нього. Негайно.
Дюрер подумав з надією: «Може це виклик до імператорського смертного ложа?»
— Імператору… погано?
— Його високість хворіє. І з цієї причини воліє вас бачити. Часу немає.
— Мені шкода це чути, — сказав Дюрер, вже відчуваючи: щось тут не те.
— Дозвольте спитати, чи принесли ви письмове розпорядження його високості?
15
Примас — у римо-католицькій церкві титул і сан архієпископа певної єпархії, який надається Папою Римським. Примас має почесне верховенство у стосунках з іншими єпископами.