Дюрер витріщався.
— Він поїхав додому. До Мюррена, чи як там він його називає. В швейцарські кантони. Що? З ним щось… щось не так?
Фрідріх дивився на Дюрера з кам'яним обличчям.
— Це добре, що ви не в курсі, майстре Дюрер. Якби я дізнався, що ви в курсі, я б розчарувався. Дуже розчарувався.
Дюрер перевів погляд із Фрідріха на Спалатина.
— Що трапилось з Дісмасом? Щось погане?
— Він підвішений на гачках в підземеллі Майнца, — сказав Спалатин. — Уже близько тижня. Дозволяю вам самому вирішити, у якому він стані.
Дюрер відчув, як його груди стислись.
— Будьте певні, майстре Дюрер, — сказав Фрідріх, підвищуючи голос. — Якщо мені не сподобаються ваші відповіді, ви спробуєте моє підземелля.
У Дюрера кров відлила від обличчя.
Коли вони закінчили розмову, Фрідріх піднявся з крісла, спираючись на дві тростини.
— Завтра ми ідемо у Вюрцбург. Ви лишаєтеся тут, майстре Дюрер. Це не моя прерогатива — наказувати людині, про що їй молитися. Але я раджу вам молитися за мій успіх там. Якщо я повернуся без Дісмаса, молитися доведеться ще палкіше, і тоді вже за себе. На добраніч.
16. Покута
Вюрцбурзька зустріч проходила в головній залі архієпископського палацу.
За домовленістю, двоє дверей у різних кінцях зали одночасно відчинились. Альбрехт та Фрідріх увійшли та рушили одне одному назустріч: Фрідріх зі своїми двома тростинами, Альбрехт — бадьорою неофіційною ходою. Фрідріх насилу нахилився, щоб поцілувати перстень Альбрехта. Здивований цим жестом, Альбрехт перехопив курфюрста поки той нахилявся і обійняв його. Випадковий спостерігач подумав би, що зустрілися двоє старих добрих друзів. Нарешті вони всілися один проти одного.
Альбрехт заговорив першим:
— Як почувається мій дорогий брат?
— Старий та жирний. Бачу, що мій брат зробився червоним[16]. Шкодую, що не зміг приїхати на посвячення у кардинали. Я чув — це була велична подія. Як бачите, здоров'я моє слабне. Я вдячний можливості особисто висловити мої найщиріші вітання.
— Усепокірнійше дякую.
— Не сумніваюся, що ви будете виконувати свої обов'язки з покірністю, якою славитесь. А тепер перейдемо до справи. Прошу вас показати мого непутящого «племінника», щоб я упевнився, що він вижив після тортур. Без цього нам нема чого тут робити.
— Непутящого? — пирхнув Альбрехт. — «Непутящий» — це неправильна назва після скоєних ним злодіянь.
— Давайте не будемо гратися словами. Накажіть привести його.
Альбрехт мовчав. Спалатин подумав був: «Дісмас мертвий». Однак Альбрехт підняв пальця. Монсеньйор відчинив двері. За мить увійшов Дісмас, ледве пересуваючи ногами. Під обидві руки його підтримували ландскнехти.
Його вуха були спотворені — розірвані гачками. Забинтовані руки мляво теліпалися. Ледь не втрачаючи свідомість, він обвів поглядом велику кімнату. Нарешті його погляд зупинився на Фрідріхові і Спалатині. Він несміливо посміхнувся і повалився долілиць. Ландскнехти ледве встигли підхопити його.
Тон Фрідріха став крижаним.
— Це правосуддя Майнца?
— Зазвичай ми спалюємо богохульників. Тож, як бачите, правосуддя Майнца може бути милосердним.
Уся їхня удавана привітність щезла. Курфюрст та кардинал з ненавистю дивилися один на одного, лють точилася між ними майже видимими хвилями. Спалатин подумав: будь вони молодшими, то вже б накинулися один на одного з мечами. Альбрехт лише тому наполягав на цій зустрічі, щоб з насолодою помилуватися тим, як у Фрідріха крається серце.
Фрідріх був першим, хто порушив тишу.
— Ваші умови?
— Дісмаса на Лютера.
— Ні.
— Тоді нам ні про що розмовляти.
Альбрехт дав знак охоронцям Дісмаса, щоб його вивели.
— Майстре Спалатин, — промовив Фрідріх наказовим тоном.
— Ваша милосте?
— Повідомте Віттенберг. Хай починають розповсюдження листівок. Гадаю, треба надрукувати ще тисячу і також роздати. Нехай весь світ дізнається, яка корупція процвітає у Майнцькому архиєпископстві. Нехай весь світ довідається, що кардинал Альбрехт Майнцький продав свій голос разом зі своєю душею.
Потім Фрідріх розвернувся до Альбрехта.
— Ти мене знаєш, Альбрехте. Я зроблю це. І ні ти, ні Рим не накладете руки на Лютера. Твоє ім'я буде знеславлене на віки вічні. І коли новий Данте створить нове «Пекло», ти опинишся у ньому поміж тих, хто купив собі сан і продавав індульгенції, вклоняючись золоту й сріблу. Ти будеш стирчати там у ямі, завбільшки за хрестильну купіль, і вічний вогонь буде лизати твої випнуті бридкі ступні. Добре подумай про це, брате. І подумай — теж добре — чи варта смерть одного чоловіка всього цього.