Чим це може скінчитися? Брат Мартін, не вагаючись, спростовував церковні доктрини, які діяли майже півтора тисячоліття.
Усе це змусило Фрідріха і Спалатина взяти під сумнів його висновки щодо Дісмасової покути.
Спалатин радився з іншими докторами церкви, серед яких були Меланхтон і навіть сам великий Еразм. З певних причин він не називав Дісмаса і не розповідав, що покута стосується плащаниці з Шамбері. Ці важливі персони постановили, що такі епітимії накладаються рідко, і дійсні вони лише за умови, що «переведення» реліквії не є злочином само по собі. В церковній доктрині, нарешті, сказано, що реліквію можна переносити лише з дозволу святого, або представника Святого Сімейства. Тож тестуванням законності покути має стати успішне «переведення» реліквії. Якщо спокутувачеві, що його Спалатин відмовляється назвати, це вдасться, значить, можна вважати, що покута і «переведення» схвалені Господом.
Це був не той присуд, на який сподівалися Спалатин і Фрідріх. Кінець кінцем Спалатин повідомив гірку новину Дісмасові.
Його одужання тривало. Лікував його особистий хірург Фрідріха, маленький балакучий італієць, який називав його рани «стигматами». Це було жартівливе, якщо не богохульне, посилання на п'ять кровоточивих ран, що дивним чином з'являлися у святого Франциска Ассізького, символізуючи муки Христа. Дісмас уже достатньо подужчав, щоб потроху сміятися з жартів маленького доктора. Але його головним джерелом розваг для хворого було фантазування про ті екзотичні тортури, що чекають на нього у майбутньому.
Тут було над чим поміркувати: на нього чекала подорож у шістсот миль, щоб наостанок викрасти найбільш надійно захищену реліквію християнського світу. Нічого обнадійливого.
Спалатин намагався підбадьорити його, сказавши, що один з теологів висловив упевненість — якщо Дісмас загине під час виконання епітимії, то неодмінно уникне пекельного вогню, а його перебування у чистилищі не перевищить семи століть.
Гризоти Дісмаса ще посилилися після того, як Спалатин повідомив, що його будуть супроводжувати під час місії троє ландскнехтів Альбрехта — щоб він, часом, не втік до Швейцарії. Альбрехт на цьому наполягав. Швейцарська конфедерація проголосила себе нейтральною територією зовсім недавно — у 1515 році. Якщо Дісмас перетне її кордон, він опиниться поза межами влади як Альбрехта, так і будь-кого іншого.
Дісмас, зі свого боку, вважав, що ландскнехтам наказано його вбити, навіть якщо він не спробує втекти. Таким чином усі перспективи виглядали настільки сумними та гнітючими, що йому взагалі стало байдуже. Хай там як, але він уже на цьому світі не житець. Краще, на що він міг сподіватися, — це швидка смерть під час виконання покути. Кажуть, у чистилищі час спливає швидко. Сімсот років не так уже й багато, серйозно. А може йому вдасться купити якусь індульгенцію дорогою до Шамбері.
Дюрер тим часом нудився під домашнім арештом в іншій частині замку, чекаючи вирішення своєї долі з нестримною тривогою. Фрау Дюрер доповіли, що її чоловік живий-здоровий, просто квітучий, але отримав замовлення від імператора намалювати великий вівтар. Саме через це його повернення до Нюрнберга, на жаль, відкладається на деякий час.
Минув місяць. Маленький балакучий хірург-італієць оголосив Дісмасові: рани Божою милістю загоєні. Рубці від «стигматів», утім, залишились, спотворивши Дісмаса на все життя. Його руки й ноги були проштрикнуті. Вуха, розірвані навпіл, метлялися, коли він швидко рухався. Це робило його схожим на якогось ельфа. Дісмас маскував їх, начісуючи довге волосся, що встигло повідростати. Одного разу він молився святому Франциску Ассізькому, його брату по стигматах, і раптом чітко усвідомив різницю між ранами святого і власними. Однак у Дісмаса і не було ілюзій щодо своєї невинності. Він скоїв злочин. Він заслужив ці рани. Він змирився з усім, що чекало на нього попереду.
Але він хотів гідно зустріти це, тож почав готувати себе до майбутніх випробувань. Годинами він тренувався у замковому дворі з майстрами-фехтувальниками та зброярами Фрідріха, відновлюючи старі навички і відпрацьовуючи нові. Адже він склав зброю невдовзі після бою під Чериньолою, заприсягнувшись ніколи більше не брати її до рук, окрім тих випадків, щоб захистити себе.
Нарешті, в один з перших днів березня, його викликали. Дісмас увійшов до приймальні Фрідріха. Там на нього чекали сам курфюрст, Спалатин і Дюрер, який перший раз у житті мав розгублений вигляд. Дісмас уклонився Фрідріху, кивнув Спалатину і проігнорував Дюрера.