— Племіннику, у тебе значно кращий вигляд.
— Це все завдяки моєму дядечкові.
Фрідріх набрав повітря, розтягнувши міхи огруддя.
— Як ти вже знаєш, Спалатин обговорив справу твоєї покути з багатьма авторитетними особами. Якби це залежало від мене, я б її скасував. Але це не так. І мені, Дісмасе, дуже шкода. Шкода до глибини душі.
Дісмасові було важко бачити Фрідріха у такому стані.
— Дядечку, я розумію.
Фрідріх кивнув Спалатину. Той заговорив:
— Герцог Савойський покаже плащаницю в Шамбері четвертого дня травня, тобто за два місяці.
Дісмас швидко порахував: десять миль на день.
— Кардинал вимагає, щоб вас, Дісмасе, супроводжували троє його людей. З нашого боку, ми домоглися від кардинала, що вони мають поводитися як ваші підлеглі. Віднині ви їхній капітан. Їм доручено всіляко допомагати вам у «перенесенні». Я знаю, що ви не терпите ландскнехтів. Але пам'ятайте, що в першу чергу кардинал бажає успіху вашої місії. Таким чином, можна сподіватися, що вони дійсно будуть вам допомагати.
Фрідріх скоса нищівно поглянув на Дюрера.
— Я наказую тобі також взяти із собою майстра Дюрера. Тобі треба виконати свою спокуту, майстрові Дюреру — свою.
— З усією повагою, дядечко, але майстер Дюрер може, припустимо, добувати сіль у Сілезії заради своєї спокути. Я відхиляю його товариство.
— Я посилаю його не з метою турбувати тебе. В нього є ті здібності, які можуть стати у нагоді під час такої складної справи, як ця.
— Я добре знайомий зі здібностями майстра Дюрера. Мені вони не потрібні.
— Я роблю це тобі ж на користь, Дісмасе.
Дюрер нарешті заговорив:
— З повагою, ваша милосте, але Дісмасу, звісно, вже досить непокоїтися, не маючи…
— Майстре Дюрер! Ось ваш вибір. Або ви супроводжуєте Дісмаса в Шамбері, виконуючи його накази і допомагаючи у всьому. Або лишаєтесь тут. Ви живописець. У нас завжди є робота для живописців. Чи не так, майстре Спалатин?
— Так, ваша світлосте. Управляючий напередодні повідомив мені, що треба побілити стіни у погребах замку.
— Які саме стіни у погребах?
— Усі, ваша світлосте.
— Скільки це займе часу в живописця, як ти вважаєш?
— Думаю, багато. І як тільки він закінчить, доведеться починати знову, з самого початку.
— Ну, майстре Дюрер, що ви обираєте?
Дюрер мовчав.
— Значить, домовились. Георге, майстре Дюрер, залиште нас.
Коли всі вийшли, Фрідріх сказав Дісмасові:
— Підійди ближче, дай мені благословити тебе.
Тоді він щось уклав до Дісмасової долоні, з силою притиснувши її.
Дісмас подивився. Це був фрагмент кістки, оправлений золотом і причеплений до золотого ланцюжка. Дісмас одразу впізнав і посміхнувся.
— Палець святого Христофора, покровителя мандрівників!
— Я заплатив тобі за нього дванадцять гульденів. Я не впевнений, чи ти заслуговуєш на такий дорогий подарунок.
— Ні. Звісно, ні.
— І краще б йому бути справжнім, бо тоді тобі доведеться… — слова застрягли у курфюрста в горлі. Старий намагався не заплакати. — …Доведеться відповідати ще й за це. Але якщо він справжній, то він оберігатиме тебе. Бережи тебе Господь, Дісмасе.
— І вас, дядечко.
Частина друга
18. Конрад, Наткер, Анкс
1519 року від Різдва Христового, у день святого Йосипа Ариматейського, досить дивна компанія пілігримів перетинала річку Ельба, рухаючись на південь: п'ятеро монахів, одним з яких був швейцарський найманець, він же — торговець реліквіями, троє — німецькими найманцями, а ще один — меланхолійним живописцем з Нюрнберга.
Дісмас правив возом, сидячи у повній мовчанці біля Дюрера. Один з ландскнехтів їхав попереду, двоє інших — позаду. Їх звали Конрад, Наткер та Анкс. Дорогою Дісмас не зробив жодної спроби заговорити до них. Усі вони пишалися своїм яскравим вбранням, схожим на форму швейцарської гвардії Папи Римського, і зараз Дісмас тішився з того, що змусив їх одягти грубий чернечий одяг. Ландскнехтів це обурювало, але, оскільки Дісмас був призначений командувачем, вибору у них не було.
Їхнє єдине свавілля не по сезону тепла погода обернула проти них самих: під чернечі ряси вони натягли своє пишне вбрання. Зараз спостерігання за тим, як вони безперестанку чухаються та пітніють, приносило Дісмасові додаткове задоволення.