Наче підтверджуючи всі типові уявлення про ландскнехтів, Конрад, Наткер та Анкс були пихатими, гоноровитими та різкими чоловіками. Їхній гумор був примітивний, а сміх грубий настільки, що його з легкістю могло викликати пердіння коня чи спогади про якусь огидну подію. Вони голосно обговорювали Дісмаса прямо у його присутності, до того ж, у третій особі, прикрашаючи бесіду низькопробним сороміцьким кепкуванням, глумливими жартами та знущаннями.
Одного дня темою їхнього обговорення стали вуха Дісмаса. Вони затіяли тривалий діалог, намагаючись установити, який саме різновид гоблінів або тролів він найбільш нагадує. Наступного дня головною темою стала содомія серед «бичачих педиків» — поширена у ландскнехтів метафора, що вживалася для визначення найманців-швейцарців.
Дісмас ігнорував цей мавпячий гомін, час від часу звертаючись до святого Франциска, благаючи дарувати йому терпіння. Стомившись від молитов, він почав підраховувати, скількох з них встиг би покласти перед тим, як уб'ють його самого. Одного — точно, можливо, навіть двох, але третього не встигнути. Вони, на жаль, були неперевершеними бійцями. Пропускаючи повз вуха їхні глузування, Дісмас намагався сконцентруватися на тій пропащій справі, що чекала на нього незабаром.
Дюрер таки клюнув на цього живця, хоча Дісмас підозрював, що ця його жертва була лише спробою примирення з ним.
— Гей, дівчатка, — сказав Дюрер, — вам що, більше нічого обговорювати, окрім ідіотських жартів про бичачих педиків?
Наткер розреготався.
— Конраде, ти чув? Мазила щойно назвав нас дівчатками.
— Ну якщо ми вже дівчатка, то він має прийти до нас та добряче нас відідрати.
— Гей, художнику, — озвався Анкс, — іди, поцілуй цю дівчину.
— Ідіть до біса, — відповів Дюрер.
Дісмас тільки застогнав. І отак шістсот миль поспіль?
— О святий Франциску, найвеликодушніший з усіх святих, змилуйся, єдиний раз прошу — нехай усіх моїх супутників скосить чума. Чи віспа. Чи, якщо це тобі більше подобається, хай їх уб'є блискавкою.
Дюрер по-дружньому защебетав:
— О, це було б просто чудово.
— Не говори зі мною.
— Послухай, Дісе, вибач за…
— Я сказав, не звертайся до мене. Жодного слова.
— Це була не моя провина.
— Не твоя провина? Як це не твоя провина? Ти поставив підпис Кранаха. Своєю спермою.
— Як, по-твоєму, я міг здогадатися, що вони засунуть плащаницю у піч?
— Це була не піч. Це був вогонь, пожежа у святилищі. А зараз стули пельку. Бо я виріжу підпис Кранаха на тобі оцим, — Дісмас дістав кинджал.
Декілька годин по тому Дюрер почав знову:
— Знаєш, ти все ж таки не єдиний, хто постраждав.
Це вже було занадто. Дісмас спинив коня.
— Ти зараз, здається, сказав, що я не єдиний, хто постраждав? Ти правда це сказав мені?
— Ось справжнє страждання: я тільки-но був у своєму будинку, у своїй студії, а наступної миті вже викрадений якимись бандитами.
— Це, значить, твоє визначення страждання? Бути відірваним від малювання у студії? Хочеш почути моє?
— Я ж не кажу, що ти не страждав. Ти також страждав.
— Геть!
— Що?
— Геть. Геть із возу!
— Із задоволенням.
Дюрер зліз.
— До побачення, всього найкращого.
Він розвернувся та зібрався йти.
— Та ні. Не «до побачення». Звісно, ти йдеш разом із нами. Але пішки. До Шамбері. Це лише шістсот миль. Вони підуть тобі на користь. Тоді ти відчуєш справжнє страждання, щоб про нього скиглити.
Дісмас розвернувся до ландскнехтів.
— Художник йде пішки до Шамбері. Якщо спробує втекти — пристреліть його з аркебузи. Цільтесь у голову. Тоді точно не схибите. Це найбільша і найгірша частина його тіла.
Добрий початок…
Пройшовши кілька миль, Дісмас піймав себе на тому, що потішається з себе: він наказав ландскнехтам погрожувати Дюреру тією ж зброєю, яку вони використали проти нього та Маркуса у Чериньолі.
Віз мав потаємне відділення. У ньому ландскнехти сховали серйозне озброєння: аркебузи, піки, алебарди, сокири, мечі, навіть пару пристроїв для стрільби з руки, що звуться пістолями, а на додачу — кілька барилець ненависного пороху. Якщо хтось побачить цей арсенал, одразу буде викрито, що вони ніякі не жебруючі монахи…
Щоб зменшити ризик, вони намагалися уникати великих міст та розбивали табори вночі у лісі, якнайдалі від проїжджої дороги. Однієї ночі, коли вже минув тиждень їхньої подорожі, сидячи біля вогню під зірками, Дюрер дістав свій етюдник. Після їхньої з Дісмасом сварки вони не проронили жодного слова. Дюрер сидів без черевиків, гріючи ноги біля вогню.