— Що ти там малюєш? — спитав Дісмас.
— Не твоє собаче діло.
Дісмас глянув на малюнок Дюрера, що лежав на його колінах.
— Твої ступні? Ще один автопортрет. Озолотишся, як продаси.
Не підводячи очей, Дюрер сказав:
— Що ти розумієш у мистецтві? Ти — швейцарський філістер. Ой, я, здається, сказав «швейцарський філістер»? Я повторююсь.
— Гей, художнику, — пожвавився Анкс, — чому б тобі не намалювати мій прутень?
Дісмас, що вже тиждень слухав їхні безглузді висміювання, дійшов висновку, що з трьох ландскнехтів Анкс був найтупішим. А ще він був найбільш дужим і вдало складеним.
— Я не займаюся мініатюрами.
Анкс підвівся і навис над Дюрером. Витяг свого меча та ткнув його кінець у груди Дюрера.
— А оце ти називаєш малим?
Дюрер цокнув указівним пальцем по лезу.
— Твердий. Доведеться намалювати.
Гординя Анкса вгамувалася, він відступився. Дюрер продовжував замальовувати свої натерті до водянок ноги, що вилискували у світлі вогню.
Дісмас спостерігав, як малюнок потроху ставав об'ємним. Він був гарний, проте він не міг уявити, кому спаде на думку придбати зображення вкритих водянками ніг. У студії Дюрера він бачив малюнок двох рук, з'єднаних у молитві. Дюрер зробив з нього гравюру і продав купу копій. Але ж одна справа — з'єднанні у молитві руки, і зовсім інша — ноги у водянках.
— Ти міг би назвати це «Ступні паломника», — сказав Дісмас. — Можливо, така назва допоможе комерції.
Потім він склав мішковину, зробивши щось на кшталт подушки, і влігся, підсунувши її під потилицю.
— Не забудь поставити підпис Кранаха, — сказав він, позіхаючи. — Твоїм «чоловічим варенням».
Дюрер відізвався:
— Гадаю, це найбільш годящий матеріал для підпису Кранаха. Кращий за мед чи карамель. Чи сік цибулі. Чи оцет.
— Ти справжній нарцис. І ми обоє саме через це помремо.
Дюрер перестав малювати.
— Думаєш, ми помремо?
— Так. Безсумнівно.
Дюрер не зводив очей з вогню. Потім дістав з етюдника чистий аркуш.
— Тоді я напишу твій портрет. Принаймні, від тебе хоч щось залишиться на згадку.
— Я не хочу, щоб мене пам'ятали.
— Не будь таким легковажним. Я тобі пропоную безсмертя.
— Ти промовляєш, як сам сатана. В якій компанії я опинився…
— Чому, думаєш, люди платять мені за портрети? Щоб прикрити щербаті стіни? Це страх забуття. Всі прагнуть безсмертя.
— Суєта суєт, як казав Еклезіаст. Усе — суєта. Бачить Бог, ти про це знаєш.
— Віщає Дісмас-богослов.
— Я не богослов. Під час цієї місії мене просто вб'ють через твоє марнославство. Але принаймні я помру, виконуючи покуту. Один з докторів церкви, що їх опитував Спалатин, сказав, що мені не доведеться провести у чистилищі більше семи століть. Цікаво, скільки ти там простовбичиш через твій внесок у цю катастрофу? Або, можливо, ти опинишся не в чистилищі. В якомусь трохи гарячішому місці.
Дюрер відставив етюдник.
— Це було жорстоко, Дісе.
— Я образив тебе? Як же ж мені не соромно!
— Ти знаєш, яка я меланхолійна людина. Чому ти бажаєш мені опинитися у пеклі?
— Зараз я не казав, що бажаю, щоб ти провів вічність у пеклі. Хоча, мушу зізнатися, за останні кілька місяців я багато разів тобі цього бажав.
— Лютер каже: покута, яку призначають священики, — маячня, — сказав Дюрер. — Він вважає, що для цього нам не потрібні священики. Ми можемо мати справу безпосередньо з Богом.
— Тоді тобі краще вже зараз починати звертатися до Бога.
— Чому священнослужителі мають право судити нас чи відпускати нам гріхи? Я за Лютера. Спасіння приходить від віри. Тільки від віри!
— Якщо ти хочеш ризикнути через це своєю безсмертною душею — вперед. А я тупо виконаю спокуту.
— То це й є твоя помста? Мучити мене шістсот миль розповідями про пекло?
— Досі це не входило у мої плани, — сказав Дісмас. — Але ідея непогана. Добраніч!
19. Граф Лотар
Вони оминули Карлсруе і замість того, щоб рушити далі Рейнським шляхом, попрямували на південний схід, до Шварцвальда. Цей маршрут був найскладніший, але вільний від імператорських посіпак. Ніколи не знаєш, чого чекати у краю без правителя.