Раптом пес заскавчав і звалився назад.
Дісмас подивився вгору. Дюрер обома руками тримав держак алебарди, який сіпався від передсмертної агонії ротвейлера. Дісмас перекотився на бік і встромив кинджала у серце тварюці.
Інший псина вчепився в Анксову гомілку. Анкс вилаявся і навідліг ударив його мечем по спині, розтявши майже навпіл. Але навіть мертвий, пес все ще стискав ікла навколо Анксової ноги. Діставши ножа, ландскнехт устромив лезо між ногою та собачою щелепою і прокрутив його. Нога була суціль залита кров'ю.
Дим нарешті розвіявся. Два інші пси лежали мертвими, один з них — із бовтом Магдового арбалета у лобі. Вона вже перезаряджала.
— Добре, — сказав Конрад. — Тепер беремося за тих собак. Рахуйте постріли, наче власні дукати!
Конрад раптом зробив паузу, гиготнув та звернувся до Дісмаса:
— Ти чув? Здається, я вигадав дотепний жарт!
Серце Дісмаса намагалося пробити собі шлях на волю з грудей. Минуло багато часу відтоді, як він останнього разу був у бою. А цей Конрад стоїть собі посеред диму і крові і вигадує ідіотські жарти. Здається, вони й насправді круті, ці ландскнехти…
Розлючений через втрату собак, граф Лотар вигаркував команди своїм людям, половина з яких уже зіскочили з коней та засіли за укриттями.
Перший їхній залп розламав навпіл воза та відколов шматок скелі. Арбалетна стріла звалила одного з коней, який зараз бився в агонії. Анкс, ризикуючи собою, поповз до нього, щоб скінчити страждання тварини.
Залпи повторювались один за одним, і кожен з них був усе більш точним, аж доки не настала мить, коли вести відсічний вогонь стало занадто небезпечно.
— Це облога, — пробурчав Конрад. — Не дуже добре для нас. Ми маємо підманити їх якомога ближче. До Наткера. — Він кивком указав на вершину скелі.
Потім зітхнув:
— Але як це зробити, я не знаю.
Обстріл трохи вщух. Конрад підняв голову над возом та крикнув:
— Гей, дівчатка! Якщо хочете битися, припиніть ховатися, як останні мудаки, виходьте на двобій!
Відповідь прилетіла зливою зі свинцю та стріл.
— Здається, облога їм більше подобається, — підвів підсумок Конрад. — Здається, ми тут… — він хрипко засміявся, — навічно!
Він лежав на спині та споглядав за скелею.
— Хоча, що ж… Не таке вже погане місце, щоб померти.
Магда раптом підвелася.
— Пригнись, дівчино, — звелів Конрад.
Вона вийшла з-за воза.
Постріл влучив у скелю, ледь оминувши її.
Лотар заволав:
— Йолопи! Припинити вогонь!
— Дівчино, — прошипів Конрад. — Що ти робиш?
У Дісмаса промайнуло в голові: «Невже вона збирається здатися, щоб урятувати нас?»
Він підвівся, підняв руки на знак капітуляції та й собі вийшов з-за возу. Якщо йому вдасться порівнятися з Магдою, він зможе відштовхнути її назад, у безпечне місце.
— Ісусе, — прошепотів Конрад. — Ви обоє з'їхали з глузду. Маляре, напоум їх!
Магда продовжувала рухатись до нападників.
— Анксе, маляре, робіть те ж, що і я, — сказав Конрад.
Він теж підвівся, тримаючи зброю над головою та вийшов з-за возу. Анкс зробив те саме. Дюрер перехрестився і без особливого завзяття підвівся.
Конрад прошепотів:
— Ні кроку вперед. Стійте де стоїте!
Магда опинилася до них спиною, а отже не бачила, що коїться позаду. Дісмас продовжував повільно рухатися до неї. Нарешті він прошипів:
— Магда…
Вона зупинилася, обернулася та побачила їх усіх із піднятими руками. Вона затрясла головою.
— Ні!
Підостроживши коня, Лотар дав знак своїм людям наблизитися.
Магда розвернулася до графа. Він повільно їхав їй назустріч, за ним тяглися його вояки.
Наступної миті просто перед Лотаром приземлилася бомба Наткера, її ґноти шкварчали.
— Лягай! — проревів Конрад.
Дісмас проморгався і розплющив очі. У вухах нестерпно гуло. Він лежав, боячись поворухнутися, щоб не побачити відірвану кінцівку чи паруючу купу власних нутрощів на землі прямо перед собою.
Незважаючи на гул та дзвін у вухах, він розрізняв й інші звуки — знайомі, настирні: сталь брязкала об сталь. Він утягнув повітря та примусив себе сісти. Намагаючись заглушити невідступний дзвін у вухах, він затиснув їх руками. Виявилося, що долоні мокрі від крові.
Ще донедавна гарненька галявинка зараз виглядала обгорілою. Вона була всіяна людьми та конями, померлими та помираючими. Поранені тварини видавали жалісливі стогони, люди лаялися та хрипіли в агонії. Серед усього цього тривала боротьба. Конрад узяв на себе аж двох нападників. Анкс зчепився ще з одним, використовуючи гострий камінь у якості зброї.