Конрад, Наткер та Анкс мовчки збирали трофеї, без притаманних ландскнехтам криків та похвальби під час мародерства. Тільки Наткер захоплено заверещав, побачивши в озері відірвану руку Лотара, яку вже встигла пообгризати форель.
Він навіть поліз за нею у воду і витяг на берег.
Дісмас спостерігав за цим із воза, сидячи поруч з Магдою. Він обережно тримав її голову, змочуючи лоба холодною тканиною, щоб полегшити біль та гарячку, і молився.
Розпухла мертва рука графа була рясно всіяна перснями. Лотар був любителем коштовних прикрас. Дісмас згадав про Альбрехта: його десять пальців були так само прикрашені чотирнадцятьма перснями, найбільший з яких — знак архієпископської влади — треба було цілувати на знак покірності.
Анкс почав один за одним відрубувати пальці з руки. Так було простіше зняти персні. Дісмас відвернувся.
Була ще така здобич: визолочений кинджал, меч із найкоштовнішої толедської сталі з рукояттю, на якій був викарбуваний напис від Карла, короля Іспанії, майбутнього імператора та Лотарового хрещеного. Понад це — медальйони, пряжки, застібки, ордени а також гаманець із м'якої шкіри з вишитою літерою «Л» та графською короною. Побачивши цю річ, Наткер сказав, що вона зроблена з мошонки кабана, до біса здоровезного кабана, судячи з розміру. Гаманець чарівно подзенькував. Непоганий улов.
Трофеї підраховано, наступна справа — тіла.
Виглядало це моторошно: десятеро людей, коней удвічі менше, чотири пси. Може, спалити їх на вогнищі?
Дісмас миттю відмовився від цієї ідеї. Дим міг привести сюди інших. І в будь-якому разі вогонь залишить занадто очевидний слід. Звичайно, розпочнуться пошуки. Граф є граф. Однак перспектива закопувати все це м'ясо у землю відлякувала.
Анкс, ледачий хлопець, запропонував стягнути з них одяг, взуття, екіпіровку і закопати все це, а тіла залишити ведмедям, кабанам, вовкам та птахам-стерв'ятникам. Такий собі бенкет.
Наткер зауважив, що це просто надихаюче рішення. Проте Дісмас та Конрад розуміли, що треба зробити. Вони щойно відправили до праотців похресника одного з наймогутніших правителів світу. Не дуже розумно залишати його останки стерв'ятникам.
— Але ж коні,— запротестував Анкс. — Ми прововтузимось тут увесь день!
— І всю ніч, — додав Наткер.
Урешті дійшли компромісу. Прив'язали мертвих коней до живих і таким чином порозтягали їх по хащах у різних напрямках. Ведмеді та вовки швидко приберуть ті туші.
Після цього перейшли до людей. Звісно, ця справа затяглася.
Щоб приховати специфічний сморід від псів, перед тим, як закидати трупи землею, їх повкривали сосновим та ялівцевим гіллям. Розрівняли землю, прибрали уламки. Зрештою галявину було відновлено до якоїсь подоби її колишнього вигляду. Але тепер уже відчувалося, що це дуже злісне місце, з якого треба якомога швидше зникнути.
Перед тим як вирушати, вирішили трохи перепочити. Дюрер сидів на сидінні воза та щось малював, тоді як ландскнехти збирали все своє озброєння.
Дісмас подивився, що він там робить.
Це був той самий пейзаж, який він зобразив минулого дня, але зараз Дюрер домалював купу надмогильних плит та хрестів у тих місцях, де були закопані тіла. Десять штук.
— Господи, Нарсе!
— Вони були покидьками, і я радий, що вони мертві. Але то були християнські покидьки. Має бути щось таке, що б позначило їхні могили.
— Може ти б ще звів на тому місці кляту каплицю? — спитав Дісмас.
Не відриваючись від малюнка, Дюрер промовив:
— Ти перехрестив Лотара. Чи це ти відганяв мух?
— Я відправив його у пекло.
— Благословивши. Тобі треба залишитися монахом.
— Збираєшся показати це в Базелі, чи не так? — спитав Дісмас. — Чому б тобі не зробити гравюру, щоби продавати копії?
Дюрер видрав листа з етюдника, зіжмакав та кинув з воза. Ландскнехти посідали на коней.
На них чекав Базель.
Було дуже важко рухатися у темряві. Магда залишалася непритомною. Дісмас віддав Дюреру поводи та обережно тримав її голову в себе на колінах. Декілька разів він прихилявся до її грудей, щоб переконатися, що вона ще дихає. Він дав їй води з фляги, але вона потекла по її підборіддю.
Наткер наблизився до них. Він виглядав дуже збентеженим.
— Як вона?..
Дісмас заперечливо похитав головою.
Наткер засмучено промовив: