— Я не бачив її. Я робив вибухівку, засипав порох, приєднував ґноти. І не бачив її.
— Не винувать себе, Наткере. Ти ні в чому не винен. Ніхто не винен, окрім мене.
— Навіщо вона пішла до них?
— Намагалася врятувати нас.
Наткер подивився на неї. Витягнувся з сідла та ніжно провів рукою по її щоці.
— Не помирай, сестричко…
Полудень наступного дня застав їх на узгір'ї, на півдні Шварцвальда. Дорога тут виглядала краще.
Вони їхали так швидко, як тільки могли, намагаючись не трусити дівчину під час руху. З кіньми, що їм дісталися від почту Лотара, вони могли змінювати возових та їхати без перепочинку. З настанням пізнього вечора вони побачили подвійні шпилі собору. Із заходом сонця вони перетнули міст через Рейн, що вів у місто. Біля воріт їх зупинили охоронці.
— Що у возі?
— Помираюча дівчина. Вона помре, якщо ми не поквапимося.
Стражники відсахнулися, підозрюючи чуму.
— Вона сильно впала. Ми шукаємо Парацельса, лікаря. Ви його знаєте?
— Чому я маю його знати?
Дісмас поліз до гаманця і кинув капітанові гульден, якого мало вистачити, щоб купити випивку усій сторожі.
— Парацельс… Знайоме ім'я…
Дісмас витягнув ще один гульден з гаманця.
— Вулиця за Колегією. Не доїжджаючи до арсеналу.
— Благослови тебе Господь, сину мій.
Дісмас підострожив коней. Ландскнехти погнали вперед.
Повернувши воза за Колегією вниз, він побачив, що ландскнехти спішилися та бігають від дверей до дверей, розпитуючи людей. Наткер уже підняв за шкабарки якогось чоловіка та витрясав з нього душу, вимагаючи виказати, де переховується Парацельс.
Виявилося, що лікар живе за алеєю, що вела у внутрішній дворик. Алея була завузька, щоб проїхати возом, тому вони зробили з ковдри ноші та понесли Магду. Наткер ішов попереду, волаючи на всю вулицю:
— Парацельсе! Парацельсе! Виходь, Парацельсе!
Раптом у дверях показався гладкий рум'яний чоловік з елегантними манерами та ображеним виглядом. Його підборіддя вистачило б на трьох таких. Колір щік співпадав з вишневим оксамитом капелюха. Це був Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм, якого прозивали Парацельсом.
— Що все це значить? Припиніть галас, або я покличу охоронців!
До нього заговорив Дісмас:
— Вона помирає, ваша милосте. Ви знали її батька — аптекаря з Шрамберга. Її звуть Магда.
Парацельс нахилився і підняв повіки дівчини.
— Заносьте її. Хутчіше!
Ландскнехти поклали Магду на стіл.
Парацельс наказав:
— Усім вийти звідси!
Потім звернувся до Дісмаса:
— А ти лишись.
З'явився асистент у заляпаному кров'ю фартуху. Обидва спілкувалися латиною, але Дісмасових знань було достатньо, щоб зрозуміти їхню розмову.
Парацельс приклав вухо до грудей Магди, потім притиснув два пальці до її зап'ястя. Здавалося, він рахує про себе. Потім знов підняв її повіки, на цей раз сконцентрувавшись лише на одному оці. Відкрив їй рот та заглянув у нього. Тим часом асистент тримав якийсь прилад, що відбивав та посилював світло від свічки. Потім він оглянув її ніс та вуха, дістав якусь крихту із запеченого патьоку крові на вусі дівчини та кинув собі на язик.
— Порох.
Дісмас кивнув.
— Ну? Я що — маю витягувати це з тебе? Що сталося?
— Це був вибух, ваша милосте. Це…
— Коли?
— Вчора.
— Коли вчора?
— Вранці.
Парацельс почав засипати його запитаннями. Чи приходила Магда до тями? Чи її нудило? Чи марила вона у гарячці? Чи билася в конвульсіях?
Говорячи, він обмацував шкіру її голови кінчиками пальців. Пальці нагадували сосиски, але рухалися спритно, як у лютняра. Потім він звернувся до помічника. Пролунало слово «aemidus»[18].
— У неї кровотеча в голові, — нарешті звернувся він до Дісмаса. — Кров припливає, збільшується в об'ємі та тисне на мозок. Я маю послабити цей тиск.
Він роздивився Дісмасову чернечу рясу.
— Я так розумію, що вона не ваша жінка?
— Ні, ваша милосте. Ми знайшли її у лісі.
Парацельс схопив рукав ряси, підніс до свого носа та принюхався.
— Теж порох. Що ж у вас за орден?
Дісмас зрозумів: це людина, брехати якій не було сенсу.
— Це важливо, ваша милосте?
Парацельс щось наказав асистентові, той зник в іншій кімнаті. Тоді лікар узяв невеличке лезо та поголив частину голови Магди над вухом — з боку, протилежного до ока, яке так уважно оглядав. Потім змочив оголену частину невеличким проспиртованим клаптиком тканини.