Дюрер хмикнув.
— Це сталося не зовсім так. О, подивись, хто тут ще!
Поруч був кардинал. Дюрер прочитав:
Дюрер поліз у свою торбину та дістав набір фарб. Дісмас оглянувся довкола.
— Що ти робиш? Нас заарештують.
Дюрер продовжував робити своє, блискавично рухаючись. Готово! Він відступив на декілька кроків назад, щоб насолодитися своєю роботою.
— Ось!
Тепер кардинал, зображений на стіні, набув надзвичайної схожості з кардиналом Альбрехтом Бранденбурзьким, примасом Німеччини.
— Господи, Нарсе, пішли звідси, поки нас не кинули до в'язниці.
— Я хочу ще домалювати Лютера.
— Я гадав, ти боготвориш Лютера.
— Ну, так я ж шанобливо. Лютер, який має Смерть у дупу!
— Я впевнений, він був би у захваті. Ну, годі!
Коли вони відійшли на безпечну відстань, Дюрер сказав:
— Так що там сталося, біля стіни?
— Потім поясню. Спочатку вип'ємо.
Вони дійшли до соборної площі, що була у самій високій частині міста. Замовили пива та сіли на терасі у тіні липи. Це був прекрасний день, і вид на схід звідси відкривався чудовий. Перед ними лежав увесь шлях — аж до Шварцвальда. Пиво заспокоїло Дісмаса. Дюрер розводився про релігійне мистецтво.
— Яке ж гівно той стінопис, — казав він. — У Базелі купа грошей. Вони могли б дозволити собі щось краще, ніж це.
— Кранаха?
Дюрер фиркнув.
— Але ж річ не в тому, щоб творити гідне мистецтво, чи не так? Це все для того, щоб віруючі наклали у штани, а потім накидали багато монет зі своїх гаманців. Не випадково все це намальовано на стіні проповідницької обителі.
— Ти саме той, хто молиться.
— Знаєш, хто мав би зробити це? Босх.
— Хто такий Босх? — спитав Дісмас. — Пиво гарне. В усякому разі, має бути гарне за такі гроші.
— Хто такий Босх?!
Дюрер похитав головою.
— Іноді я забуваю, що ти неосвічений швейцарський філістер.
— Ану, просвіти мене.
— Ієронімус Босх. Нідерландець. Уже мабуть роки зо три, як помер. Він зробив цей триптих. Триптих — це три…
— Я знаю, що таке триптих.
— Він має назву «Сад земних насолод». Коли я побачив цю роботу, справді ледь у штани не напудив. У мене перехопило подих. Одне панно — це пекло. Я не спав цілий тиждень. У порівнянні з пеклом Босха, дантівське «Пекло» — літня галявинка. Кажу тобі: якщо б міські радники Базеля обрали Босха для того стінопису, в наші дні Базель був би відомий як святе місто. Місто янголів. Чому? Бо ніхто б не наважився вчинити ані крихітного злочину з остраху опинитися у пеклі, зображеному Босхом. Ти можеш…
— Дісмасе?
Це ж Шенк. Управитель ярмарку реліквій. Чорт би його забрав!
— Франце! Здоров був.
Дісмас підвівся та привітався. Представив Дюрера.
— Це мій друг… е-е… Генріх.
Шенк завалився на стілець поруч з ними, не чекаючи запрошення, та запитав притаманним йому тоном:
— Ти що тут робиш? Ще ж не сезон.
— Нічого не купую, нічого не продаю. Побіля їхав.
— Побіля він їхав. Хм… Але куди? Ну ж бо — зізнавайся.
— До Мілану.
— Ага, — очі Шенка грайливо поблискували. — А що там у Мілані?
Дісмас із таємничим виглядом зазирнув за його ліве та праве плечі, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує, та прошепотів:
— Животворний хрест. Цілий. Не розділений на тріски.
Шенк вибухнув сміхом.
— Тоді в тебе, мабуть, повні кармани, і ти можеш собі дозволити пригостити старого випивкою.
Дісмас замовив усім ще по келиху пива зі славетного міста Торгау за непристойною, радше, скаженою ціною. Вони базікали ні про що доти, доки Дісмас не помітив, що Шенк витріщається на його руки.