Він натягнув рукавички і знову посміхнувся.
— Треба було ще ступні тобі показати.
— Хто зробив це з тобою?
— Пам'ятаєш, у лісі, біля вогнища, я сказав тобі, що я — грішна людина?
— Так.
— От бачиш, зараз я маю сплатити за свої гріхи. Я маю виконати покуту. І, — він посміхнувся, — це не маленька покута.
— Це було вбивство?
— Ні.
— Зґвалтування?
— Магдо!
— Мені дійсно треба перераховувати всі десять заповідей?
Дісмас подивився у вікно на внутрішній дворик.
— Ходімо на повітря.
На дворі стояв пізній вечір. Кам'яна лавка ще й досі утримувала сонячне тепло. Папуга Парацельса на ім'я Гектор — подарунок заможного торговця, що вів свої справи в Індії — байдуже споглядав за ними зі свого сідала.
— Тут гарно, — сказав Дісмас. — Спокійно. Парацельс тебе обожнює. Я придивлявся до нього, коли ти поруч. Він з тобою, як з донькою.
— Так, я теж його обожнюю.
— Ти можеш мати прекрасне життя тут. Вчитися у нього. За деякий час ти б могла…
— Дісмасе, припини.
Вона взяла його руку. Обоє мовчали.
Тоді він сказав:
— Ця справа, яку я маю зробити… Це добром не скінчиться.
— То чому ти мусиш це робити?
— Це покута. Якщо не зроблю, відправлюся до пекла.
— Я могла б чимось допомогти тобі.
Він похитав головою.
— Ця справа не для жінки. Навіть для такої розумної, як ти. Навіть не для такої, яка вміє стріляти з арбалета.
— Я зобов'язана тобі життям. Чому ти не дозволяєш мені відплатити?
— Ти відплатила мені, коли вийшла до Лотара у лісі. Тож це я тобі зобов'язаний. Допомога тобі — моє єдине благопристойне діяння за багато років.
— То дозволь і мені зробити щось для тебе.
Вона подивилася на нього.
— Не заради того, щоб віддячити. Розумієш, я маю почуття до тебе.
Більш за все йому хотілося поцілувати її. Але натомість він суворо відповів:
— Ти що, така невдячна, що нехтуєш життям, яке було врятоване?
Вона забрала свою руку з його руки і заплакала.
— Тепер ти жорстокий.
Він узяв Магду за підборіддя, наблизив її лице до свого і поцілував.
Вони сиділи у повній тиші під деревом, пригорнувшись одне до одного. Пташки щебетали у гілках дерев, обмінюючись останніми плітками у сутінках.
Гектор продовжував велично споглядати за ними.
Дісмас нарешті вимовив:
— Я прийду за тобою на світанку. Післязавтра.
— Я буду готова.
Вони обійнялися. Дісмас пішов дуже швидко, тому вона не побачила сльози на його обличчі.
24. Дари
На світанку наступного дня вони стояли перед «Райським домом», готові вирушити у подорож.
Виснажені ландскнехти ледь трималися на ногах — вони все ж таки не втримались і вчинили прощальний шабаш. Дісмас оплатив рахунок. На випадок, якщо хтось про них питатиме, він збрехав хазяйці заїзду, що вони вирушають на північ, до Фрайберга.
Проминувши ворота святого Альбана, вони прочистили ніздрі від смороду паперової фабрики та повернули на захід. За десять миль дісталися джерела святого Гунтера, звідки починався південно-західний шлях, що вів в обхід кантону Юра.
Компанія становила собою досить сумне видовище. У ландскнехтів було таке пекельне похмілля після гульби, що сили їм вистачало лише на те, щоб не випадати із сідел. Дісмас та Дюрер, обидва похмурі, їхали поруч у повній тиші: Дюрер питав себе, якого біса він вирішив продовжувати подорож, Дісмас корив себе за те, що обманув Магду. Те, що він зробив це заради її ж блага, ніяк не поліпшувало ситуацію. Навіть Дюрер, потопаючий у своїй власній скорботі, помітив горе товариша.
— Що тебе гризе, Дісе?
Дісмас промовчав. Він не розповідав Дюреру про те, що сталося між ним та Магдою.
— Ось що має підбадьорити твоє пастушаче серце, — нарешті зауважив Дюрер, указуючи через ліве плече на Альпи, які тяглися своїми білосніжними піками прямісінько у блакитне небо.
Дісмас неуважно подивився. Дюрер роздратувався: Дісмас занепав духом навіть сильніше за нього, тоді як він пішов на таку благородну самопожертву. Він сказав:
— Ну, припини, годі вже журитися. Я не більше за тебе хотів би танцювати зі смертю.
Дюрер придивився до обличчя свого товариша так, ніби збирався намалювати його портрет. Художники вміють читати людські душі, тому він побачив, що Дісмаса охоплюють не журба і не страх смерті.