— A-а, зрозуміло. Дівчина.
Дісмас зітхнув. Так, дівчина.
— Знаєш, я теж за нею сумую, — сказав Дюрер, заганяючи себе в тугу Дісмаса. — Неймовірна дівчина. Навіть уявити страшно, що тільки вона пережила у лапах тієї потвори. Переконаний, він зараз верещить у пеклі. І сподіваюся, що те пекло за версією Босха.
Він трохи помовчав і додав:
— Я б хотів написати її портрет. Вона справжня красуня. І повезе ж комусь із жінкою. Можливо, вони з Парацельсом…
— Нарсе, замовкни, будь ласка.
— Закохався! Я так і знав. Оце так: у Дісмаса, виявляється, є серце! Влучний момент, щоб закохатися. Та добре. Розвертаймося, їдьмо назад до Базеля. Я намалюю ваш весільний портрет. Безкоштовно. Мій подарунок.
Дісмас продовжував мовчати.
— Ну, а вона кохає тебе?
— Ти можеш заткнутися?
— Напевно кохає. Вона так на тебе дивиться. Ми, художники, знаємося на таких речах.
— Дай мені спокій. Вона б дивилася так на будь-кого, хто б їй допоміг. Послухай, Нарсе, я не хочу про це розмовляти.
— Якщо вона тебе кохає, чому б нам не…
— Вона мене не кохає! Вдячність і кохання — різні речі. Кохання — це…
— Невже? Будь ласка, продовжуй. Давай, розкажи мені що таке кохання.
Дісмас застогнав.
— Нарсе, ти лукавий біс. Тобі тільки й треба, щоб ми розвернулися, і тоді ти б не здох на клятій шибениці разом зі мною в Шамбері. Шибениця — це якщо нам дуже пощастить. Скоріш за все, нас колесують[22] — починаючи знизу.
— Добре, добре. Визнаю. Визнаю, що не хочу померти на клятій шибениці або щоб мене колесували. Але не читай мені тут лекцій про кохання. Якби Амур був швейцарцем, він би із задоволенням пускав свої стріли у гірських козлів.
— Ви, двоє, про що ви там гризетеся? — спитав Конрад з-за спини. — Кудкудаче, як півні. Можна тихіше? В мене зараз голова відвалиться…
Вони розбили табір та з'їли холодну безрадісну вечерю.
— Я сумую за сестричкою, — зауважив Конрад.
— І за її куховарством, — додав Анкс.
— Чому вона не поїхала з нами? — спитав Наткер.
Дісмас промовчав.
Конрад спитав:
— То який в нас план? Як ми викрадемо цю ряднину? Всі, з ким я тільки не розмовляв у Базелі, кажуть, що це неможливо.
Дісмас витріщився.
— Що ти маєш на увазі? Що значить: «Усі, з ким я тільки не розмовляв, сказали, що це неможливо»? Боже праведний, Конраде! Ти розпатякав, що саме ми збираємося зробити?
— Не обіссись, чоловіче. Я лише трохи навів довідки, і все. Звичайна оглядність.
Дісмас похитав головою.
— Господи помилуй!
— Я маю право знати, у що вляпуюсь. І всі, кого б я не питав, кажуть, що легше пробратися під спідницю до монашки, ніж до тієї плащаниці. То ж я і питаю: який в нас план?
— План, кажеш? — відповів Дісмас. — Дуже добре. Якщо ти вже питаєш, то план такий: зупиняти і розпитувати кожного подорожнього звідси аж до самого Шамбері, чи мають вони якісь пропозиції щодо того, як її викрасти. Потім ми зберемо всі ці пропозиції до купи, подивимось на них та виберемо найрозумнішу. Для більшої певності ми ще й у герцога Савойського спитаємо — можливо, і в нього є якась пропозиція з приводу нашої справи. Ось такий план.
— Зараз нема ніякої потреби ображати мене.
— А це і не образа. Образа ось: ти імбецил, Конраде.
— Обережніше, рейзелауфере!
Дюрер втрутився:
— Гей, гей, хлопці, досить. Заспокойтеся всі.
Дісмас та Конрад скочили на ноги.
— Скажи це ще раз!
— Ти імбецил. Ще раз? Будь ласка, я вимовлю це повільно, щоб ти зміг зрозуміти.
Дюрер став між ними. Почалася штовханина. Конрад наніс перший удар, що злегка зачепив Дюрерове вухо. Невдовзі вони вже молотили один одного, потім утрьох упали у багнюку і почали качались у різні боки прямісінько біля вогнища. Дюрер знову втиснувся між двох бійців.
Спостерігаючи за цим шарварком, Наткер та Анкс пожвавилися. Склавши руки на грудях, вони спостерігали за бойовищем і несамовито раділи такій розкішній розвазі у цей похмурий вечір.
Рукопашний бій супроводжувався гарчанням, прокляттями та розкиданням вугілля, що ще жевріло. Наткер та Анкс тим часом обговорювали проблему: чи не зрадять вони Конрада тим, що поставлять на рейзелауфера. Раптом почувся стукіт копит, і біля розореного вогнища виник вершник. Обидва ландскнехти потяглися за зброєю.
Наткер зі сміхом звернувся до тих трьох, які все ще вовтузилися у багнюці:
— У нас гості!
22
Засудженому до колесування залізним ломом або колесом ламали всі великі кістки тіла, починаючи з ніг, потім його прив'язували до великого колеса і встановлювали колесо на жердину. Засуджений опинявся горілиць, дивлячись на небо, і помирав від шоку і зневоднення, часто досить довго.