— Навіщо ж вони поклали іншу святу у його гробницю?
— Через те, що мощі святих завжди виділяють чудовий аромат. Суто теоретично. Вони поклали туди святу Клаудію, щоб могила продовжувала духмяніти.
Конрад тільки похитав головою.
Дісмас продовжував:
— Двоє венеціанців віднесли святого Марка до себе на корабель. Поклали його в скриню та накрили свинячою солониною. Досить розумно, еге ж? Коли мусульмани прибули на судно для інспекції, вони побачили свинину та погребували перевіряти вміст скрині ретельніше. У всіх мусульман свиняче м'ясо викликає огиду. Тож вони закрили скриню та наказали венеціанцям забиратися з Олександрії. Але я не думаю, що у нашому випадку свинина якось допоможе.
Дісмас із Конрадом спустилися вниз, до своїх, та розповіли про те, що бачили, — величезні натовпи паломників на шляхах до Шамбері.
Тієї ночі вони отаборилися біля джерела, що текло з яру до передмістя. Біля вогнища майже не було розмов. Усі були надто стомлені. Незважаючи на те що вони нарешті дісталися Шамбері, Дісмас залишався похмурим. Місяць роздумів не приніс жодної ідеї щодо плану майбутнього «переведення».
Але він продовжував демонструвати впевненість, щоб його товариші остаточно не впали у відчай. Для себе він вирішив: якщо так і не вигадає план, то звільнить усіх, а сам, наодинці, накинеться на плащаницю, коли її виставлять для демонстрації, швиденько її зірве та вирушить униз під градом стріл охоронців. Краще так, ніж бути колесованим. Його покута буде виконана, Магда, Нарс та хлопці зможуть щезнути без перепон. Цей потаємний намір трохи зменшив Дісмасів смуток.
З їхнього табору відкривався чудовий краєвид. Схід сонця розмалював небо у багряні кольори. Залишки світла відкидали довгі тіні на північні схили масиву Шартрьоз і виблискували на золотих шпилях Шамбері.
Дісмас озирнувся на Дюрера. Той, як завжди, малював.
— Пейзаж?
— Пейзажі завжди наганяють на мене нудьгу.
Дісмас встав, щоб розім'яти ноги. Трохи пройшовся довкола та присів позаду Дюрера, щоб підгледіти, що він там малює. То був портрет Магди кольоровою пастеллю.
— Непогано.
— Звісно, непогано.
Дюрер із наближенням до Шамбері становився все більш уразливим, можливо, через міркування над своїм власним «Танком Смерті». Дісмас сподівався, що зміна його настрою могла бути пов'язана ще й з відчуттям провини за те, що саме він спричинив це безвихідне становище.
Нарс напрочуд майстерно відтворив руді завитки Магди. І тільки зараз Дісмас зрозумів одну річ, яка змусила його посміхнутися. Волосся Магди так нагадувало волосся самого Дюрера, що малювання її портрета було, так би мовити, виправданням для створення ще одного автопортрета.
— Тобі добре вдалося передати колір її волосся. Воно золотаво-руде.
— Це тіціанівський колір. Але звідки тобі це знати.
— Тіціанівський? Дивна назва.
— Тіціан — художник. З Венеції. Мій приятель.
— Магдо! — покликав Дісмас. — Ти знала, що у тебе волосся кольору венеціанського художника?
Вона сиділа навпроти, біля вогню, штопала якісь речі. Не підіймаючи голови, вона відповіла:
— Мій батько називав мене маленьким вогником.
— Майже темно, — сказав Дюрер.
— То поквапся, — сказав Дісмас, вертаючись на своє місце. — Гарне тренування — малювати при такому освітленні.
Сонце зайшло за масив Шартрьоз. Дюрер продовжував малювати при світлі вогнища. Коли він завершив, то вручив портрет Магді. Від побаченого вона зашарілася.
— Це…
— Ти можеш сказати «прекрасно».
— Ви такий талановитий, майстре Дюрер!
Дісмас зітхнув.
— Ох, не кажи йому це. Він стане ще нестерпнішим. Дай сюди. Я буду суддею.
Але це дійсно було прекрасно. Дісмасу навіть здалося, що це не Дюрерівська манера, немовби цей портрет намалював хтось інший, вищий за нього.
— Ну? Тремчу від нетерпіння почути твій високовчений вирок, — нагадав Дюрер.
— Непогано. Правда, не певен щодо носа.
Дюрер вихопив портрет з рук Дісмаса та віддав Магді.
— Зачекай… — він знов забрав його, підписав у нижньому куті та віддав дівчині. — Тримай.
Магда подивилася на картину.
— А що означає це Т. В.?
— Тіціан Вечелліо. Той самий венецієць. Портрет виконаний у його стилі. Але Дісмасу, звісно, цього не второпати.
— Як на мене, більше скидається на Кранаха, — чмихнув Дісмас.