Дісмас із Магдою сиділи поруч на ковдрі у тіні. Через чернечий одяг їм доводилося спілкуватися суто цнотливо, насолоджуючись лише краєвидом.
— Дісмасе…
— Мене звати Лукас. Так, сестро?
— У нас є план?
— Так. Плащаницю вивісять досить високо на стіні замку. З балкона замкової каплиці. З шостої до дев'ятої години. Це відповідає часу, впродовж якого Ісус був розіп'ятий на хресті. Брат Нарс підійде до неї так близько, як тільки зможе, щоб краще роздивитися реліквію та відтворити її точну копію. На тому полотнищі, що ми придбали у Базелі.
— А тоді?
— Тоді… Тоді ми підмінимо оригінал копією. Все просто, бачиш?
— І яким чином?
— Ну, це… Як тільки брат Нарс закінчить копію — він буде змушений зробити її дуже швидко, хоча брат Нарс не найспритніший з художників, — тоді наступного ж дня, коли плащаницю знов будуть показувати… ми вшістьох одночасно атакуємо стіну замку та зробимо драбину зі своїх тіл. Оскільки висота стіни сягає десь сімдесят футів, нам доведеться стояти на плечах один в одного, доки той з нас, хто опиниться вище за всіх, не дотягнеться до плащаниці. Це будеш ти, оскільки ти найлегша. Тоді все, що тобі зостанеться зробити, — різко рвонути полотнище у бік, щоб вихопити його з рук архієпископа та дияконів, які триматимуть його. І одночасно віддати їм копію. Тоді… Тоді ми дамо драла. Через усе місто, по розвідному мосту, потім по мосту через річку — і далі тим самим шляхом у горах. Як тобі мій план?
Магда широко розплющила очі.
— Це…
— Так, знаю. Йому чогось бракує. Якщо насправді — всього.
Вони сиділи у тиші, перебираючи для виду чотки.
Магда сказала:
— Ти казав: якщо якась реліквія захоче бути «переведеною», то ніщо цьому не завадить.
Дісмас кивнув.
— Це правда. Але це стосується справжніх реліквій. А наша проблема у тому, що… ну, в нас багато проблем. Перша з них — це те, що я не вірю у справжність цієї плащаниці. Друга: навіть якщо вона справжня, ми маємо спитати Ісуса, чи він узагалі хоче, щоб плащаницю було «переведено» від герцога, якого всі звуть Карл Добрий, до кардинала, якого мали б називати «Альбрехт Не Такий Вже й Добрий».
Магда намагалася розібратися:
— Якщо це підробка, то чому Альбрехт так сильно хоче нею заволодіти?
Дісмас зітхнув:
— Можливо, він переконав себе, що вона справжня. Але я схиляюся до того, що він заслав мене сюди з іншої причини.
— З якої?
— Щоб мене вбили, а у Фрідріха не було жодної підстави здійняти галас.
Дісмас хотів був прямо зараз повідати Магді про своє рішення — звільнити їх усіх і залишитися наодинці зі своєю єпитимією. Але було так приємно просто сидіти під платанами.
Тим часом повернулися ландскнехти разом із Дюрером, тягнучи величезні запаси їжі та напоїв: вино, пиво, сосиски, хліб та ще й смаженого кроля. Дісмас дошкульно зауважив, що така ганебна розкіш навряд чи личить бідним монахам. Але він був настільки ж голодний, як і решта. І всі накинулися на їжу.
Поки ченці трапезували, з півдня з'явилася довжелезна процесія. Вона рухалася через міст. Кавалерія, піхотинці, слуги, екіпаж за екіпажем, численні знамена.
— Це що — король? — ледь не похлинувшись, спитав Анкс, відгризаючи шмат кроля.
— Ні, — відповів Дюрер, — але не менше, ніж герцог. Судячи з напрямку, звідки вони йдуть, — це італійці. Поки не можу роздивитися знамена. Можливо, венеціанці. Хто б це не був, він не любить подорожувати сам по собі. Я бачив армії з меншою чисельністю вояків.
Вони уважно спостерігали, як карети гуркотять мостовими брусами.
— Напевне, це Лоренцо, герцог Урбіно, — нарешті сказав Дюрер. — Він не з тих, хто вирушить кудись без достатнього комфорту. Як і його дядько.
— А хто його дядько?
— Папа.
— Ого!
— А вам відомо, — спитав Дюрер, — як цей Папа проводить свій час?
— Гадаю, просить у Бога милості для всього людства, — мовив Дісмас, — що і має робити.
Дюрер чмихнув:
— Полює. Ось і все, що він робить. Можливо, якби він більше часу віддавав церковним справам, вони б із Лютером могли порозумітися. А інша його пристрасть — це його звіринець.