— Звіринець?
— Хіба наш Господь не звелів усій тварі плодитися, розмножуватися та створювати звіринці? Тож Лев іде стопами апостола Петра. Навіть якщо йде просто у величезну купу лайна. Його улюбленець — білий слон Ганнон. Що ж, Лев із Медічі, чи не так? Я бачив його. Йшов увесь такий веселий, усміхнений. Але… — Дюрер скривився, — італійці такі розбещені. Це на них так клімат впливає.
— Тіціан, ще й Папа, — зауважив Дісмас. — Які в тебе поважні друзі, Нарсе.
Дюрер відрізав скибку яблука.
— Якщо це насправді племінник Лева, ви, селюки, маєте пишатися тим, що бачили його. Він дуже впливова персона.
— Тільки тому, що він герцог? — спитав Наткер.
— Любий Наткере, Лоренцо Медічі — правитель Флоренції. А нещодавно його дядько, він же — Папа Римський, заплатив за війну, щоб племінникові дісталося герцогство Урбіно. Тож, як бачиш, тепер він володар чверті Італії. В нього Мак'явеллі у радниках.
— А хто такий Мак'явеллі? — спитав Дісмас.
Дюрер похитав головою.
— Ну ти й ерудит… Мак'явеллі, філософ. І це на додачу до всього іншого. Він написав для Лоренцо трактат про те, як має керувати видатний діяч.
— І як він має керувати? — поцікавився Дісмас.
— Я не читав. Я зайнятий керуванням Агнес. А для цього потрібна лозина, а не трактат.
— Ха! — сказав Дісмас. — Хотів би я подивитися, як ти керуєш Агнес з лозиною.
— Я чув, Мак'явеллі радить убивати ворогів до того, як вони вб'ють тебе.
Конрад закивав:
— Розумна порада.
— Герцог хворий, — сказав Дюрер.
— Чому?
— Він італієць.
— Сифіліс?
— В Італії це називають французькою хворобою. У Франції — італійською.
— Я вважав, ти шануєш італійців, — сказав Дісмас. — Ти ж завжди тікаєш до Італії.
— Учитися, а не бігати по бабах. Звісно, я їжджу до Італії. Італійці — боги живопису. Їм нема рівних. Окрім одного чи двох з інших країн.
Дісмас фиркнув:
— Маєш когось на увазі?
— Щодо моралі, то в них її зовсім нема. Ніякої. Всім відомо, що сам Папа — содоміт.
— Тепер ти висловлюєшся точнісінько, як Лютер.
Дюрер знизав плечима.
— Це правда. Кажуть, що в нього…
Дюрер зиркнув на Магду.
— Навряд чи це вдала тема для пристойної розмови. Достатньо сказати, що він страждає через неприємні наслідки неприродних зносин.
— Так, — бовкнув Конрад, — я чув про це. Фістула у дупі. Після того, як його туди дерли.
— Це неодмінно слон! — вигукнув Анкс.
Ландскнехти розреготалися.
Тим часом перша карета вже спинилася біля воріт Відлюдника. Ревнули фанфари.
Дісмас витер підборіддя від кролячого жиру та звівся на ноги.
— Ну, що ж, ходімо подивимось на твого видатного діяча, ким би він там не був.
Солдати, між тим, розчищали проїзд серед натовпу. Дісмасу та іншим довелося пробивати собі шлях плечима, щоб підібратися ближче, ландскнехти перли вперед, наче орали землю, не по-чернецьки розштовхуючи людей дужими ліктями.
На чолі процесії вони побачили герольдів на конях, що тримали гербовий прапор. На ньому — чорний орел, що звив гніздо у герцогській короні, насунутій на чорно-золотий шлем, з діамантовим перснем у кігтях. На передньому плані — золотий щит, прикрашений п'ятьма великими червоними кулями.
— Так, це дійсно Лоренцо Медічі.
— Ці червоні кулі, — вказав на прапор Конрад. — Що вони означають?
— Ніхто не знає. Дехто вважає, що це вм'ятини на щиті, що залишилися після великих битв. Інші кажуть — якісь пігулки. Родове ім'я Медічі походить від італійського «лікар». Колись давно всі вони були аптекарями.
— Так, я чула, якими вони були аптекарями, — зауважила Магда.
Карета Медічі спинилася. З воріт Відлюдника потекла процесія слуг герцога Савойського. Обидва почти плуталися в шовку та оксамиті. Формальностей було дотримано з надмірною кількістю поклонів та зняттям капелюхів. Біля дверей карети герцога навіть утворилася давка — ще одне коло поклонів. Нарешті двері карети відчинилися, і з неї вийшов сам Лоренцо, герцог Урбіно.
Магда жахнулася:
— О! Бідолашний!
На його обличчі був товстий шар гриму, із допомогою якого він намагався приховати гнійники на шкірі. Блимаючи від сонця, герцог посміхнувся натовпу та немічно помахав долонею. Праву руку він притискав до грудей.
Натовп вигукував вітання, і це, здавалося, подобається герцогу. Потім він скривився, схопився за груди та повернувся у карету. Процесія знову почала рухатися уперед — через розвідний міст та ворота Відлюдника до замку Шамбері.